Розділ 59 Спогади

Я відчувала, що лежу… і це було дивно. Мене стало якось… мало. Я немов зсохлася.

Руки здавалися теплішими — хтось їх тримав. Великі долоні, в яких мої просто тонули.

Пахло дивно — затхлістю і трішки цвіллю. Запах видався мені знайомим, хоча я була впевнена, що ніколи не відчувала його раніше.

Я нічого не бачила, окрім темно-червоного кольору — внутрішнього боку повік. Мені захотілося розплющити очі, і я почала шукати правильні м’язи, щоб це зробити.

— Вандрівнице? Люба, ми всі чекаємо на тебе. Розплющ очі.

Я добре знала цей голос, цей теплий подих над вухом. Незрозуміле відчуття оповило все моє тіло. Незнайоме відчуття. Мені перехопило дух, пальці затремтіли.

Я хотіла побачити обличчя того, хто говорив.

Свідомість забарвилася — це колір, що покликав мене з небуття, — ясна діамантова блакить. Цілий усесвіт враз став яскраво-блакитним…

Нарешті я згадала своє ім’я. Так, усе правильно — я Вандрівниця. Або Ванда. Тепер я згадала.

Легенький доторк до обличчя: тепло на вустах, на повіках. А, ось де вони! Тепер можна їх розплющити.

— Вона прокидається! — скрикнув хтось схвильовано.

Джеймі. Джеймі тут. Серце знову затріпотіло.

Деякий час очі звикали. З кольором теж щось було не так — надто блідий, надто вицвілий. А я хотіла яскраво-синього.

Чиясь рука діткнулася до мого обличчя.

— Вандрівнице?

Я обернулася на голос. Голова і шия рухалися якось незвично — щось не так, але водночас відчуття знайоме, ніби все так і має бути.

Очі нарешті віднайшли синь, яку я так шукала: сапфір, сніг, полуніч…

— Іяне? Іяне, де я? — власний голос налякав мене. Такий високий і тремтливий! Знайомий, але не мій. — Хто я?

— Ти — це ти, — відповів Іян. — І ти вдома.

Я вивільнила одну руку і хотіла торкнутися свого обличчя, але побачила, як до мене тягнеться чиясь долоня, і завмерла.