Розділ 56 Прикуті

— Саме так. Навіть ти сама не виженеш себе, Вандрівнице.

Він знову поцілував мене, цього разу від злості трохи грубіше.

Його долоня стиснулася в кулак, схопивши мене за волосся, він на кілька дюймів відсторонив моє обличчя.

— Приємно чи ні? — з притиском запитав він.

— Приємно.

— Так я і думав, — проричав він.

І знову мене поцілував. Його руки так міцно пригорнули мене, що аж ребра захрустіли, а губи так яро накинулися на мої, що у мене запаморочилось у голові, стало важко дихати. Іян послабив обійми, і його вуста ковзнули до мого обличчя:

— Ходімо.

— Куди? Куди ми йдемо?

Я не збиралася нікуди йти, безперечно. І водночас на саму тільки думку, що я можу піти, байдуже куди, головне — з Іяном, серце шалено закалатало. З моїм Іяном. Він мій, тоді як Джаред ніколи буде моїм. Як і це тіло ніколи не належатиме Іянові.

— Не опирайся, Вандрівнице. Я і так заледве при тямі,— він підхопився на ноги й потягнув мене за собою.

— Куди? — наполягала я.

— Ми йдемо східним тунелем, попри поле, до самого кінця.

— У гральну кімнату?

— Так. А тоді тобі доведеться трохи зачекати, поки я всіх зберу.

— Навіщо?

Божевілля якесь. Він що, планує побігати, пограти? Знову знімати стрес?

— Нам слід усе обговорити. Я скликаю суд, Вандрівнице, і ти не зможеш оскаржити його рішення.