Розділ 56 Прикуті

— Ні! — зойкнув він.

Я сахнулася, і раптом Іян упав переді мною навколішки, зарився головою мені в живіт і пригорнув мене за талію. Його трусило, з грудей виривалися голосні схлипи.

— Ні, Іяне, ні,— благала я. Краще б він гнівався. — Не треба, будь ласка. Будь ласка, ні.

— Вандо, — стогнав він.

— Іяне, благаю. Не треба так. Не треба. Вибач. Будь ласка.

Я також плакала, мене також трусило — чи це я трусилася разом із ним?

— Ти не можеш мене покинути.

— Я мушу, я мушу, — схлипувала я.

Довший час ми мовчки плакали.

Зрештою Іян витер сльози, випростався й притягнув мене до себе.

— Я перепрошую, — прошепотів він. — Я поводився грубо.

— Ні, ні. Це я перепрошую. Я повинна була розповісти тобі все, а не чекати, поки ти здогадаєшся сам. Я просто… не могла. Я не хотіла казати тобі — ранити тебе — ранити себе. Я егоїстка.

— Нам слід усе обговорити, Вандо. Це ще не кінець. Я не вірю.

— Ні, це кінець.

Він зціпив зуби й похитав головою.

— Як давно ти це замислила?

— Ще тоді, як ви знайшли шукачку, — прошепотіла я.

Він кивнув, так ніби саме такої відповіді й чекав.

— І ти вирішила розкрити таємницю, щоб її врятувати. Це я розумію. Але це не означає, що ти також повинна піти. Тепер Док усе знає… але це нічого не означає. Якби я здогадався про все ще тоді, то ніколи б не дозволив тобі розкрити йому карти. Ніхто не змусить тебе лягти під його ніж! Нехай тільки діткнеться тебе — і я йому руки поламаю!

— Іяне, будь ласка.