Розділ 50 Жертва

Чиясь лагідна рука лягла мені на плече й розвернула мене.

— Що з тобою, люба? — запитав Джеб.

— Мені потрібна ще хвилина, — мовила я задихано й чесно подивилася в його блакитні очі.— Я маю ще одне запитання. Але насправді мені просто треба ще хвилинку поміркувати. Ви… почекаєте на мене?

— Звісно, ми почекаємо. Віддихайся.

Я кивнула і якнайшвидше пішла геть од в’язниці. Спочатку ноги від страху не слухалися, а тоді самі мене понесли. Проминаючи Аарона та Брандта, я майже бігла.

— Що трапилося? — здивовано прошепотів Аарон до Брандта.

Я не знала, куди подітися. Ноги самі несли мене по коридору до спальні — я сподівалася, що там нікого не буде.

Було темно, тьмяне світло зірок ледве пробивалося крізь тріщини в стелі. Я об щось спіткнулася — це Лілі лежала в проході, скрутившись калачиком. Я ледве її впізнала — обличчя її спухло від сліз… Вона також не тямила, хто я, дивилася на мене широко розплющеними очима.

— Навіщо? — запитала вона. — Колись я казала, що любов і життя тривають. Але навіщо? Тепер не треба. Не треба. В чому сенс?

— Не знаю, Лілі. Я не знаю, в чому сенс.

— Навіщо? — не вгавала вона, але говорила не до мене. Її скляні очі дивилися крізь мене.

Я обережно переступила її й поквапилася до спальні. У мене було своє запитання, на яке слід було відповісти. На щастя, кімната виявилася порожньою. Я долілиць упала на наш із Джеймі матрац.

Коли я сказала Джебові, що маю ще одне запитання, я його не обманула. Але відповісти на нього повинна була не шукачка. А я сама.

Ось воно: чи наважусь — не чи зможу — я це зробити?

Так, я можу врятувати життя шукачки. Це я знала. В печерах не буде загрожене жодне життя. Окрім мого. Такі умови.

«Ні», — Мелані, попри паніку, намагалася говорити твердо.

«Будь ласка, дай поміркувати».

«Ні».

«Зрозумій, Мел. Це невідворотно. Тепер я це усвідомлюю. Я повинна була про все здогадатися раніше. Це ж так очевидно».

«Ні, не очевидно».