Розділ 24 Звикання

І знову я мала їсти на кухні. Якби не присутність Джеймі, то в печері б знову запала цілковита тиша. Я знала, що він надто спостережливий, аби не помітити приглушеного перешіптування, проте демонстративно не звертав на нього уваги, вдаючи, що окрім нього, Джеба й мене в печері нікого немає. Він весело щебетав про уроки з Шерон, і про те, як відповів поза чергою, і яке завдання йому дали в покарання. Джеб для годиться посварив його. Вони обоє чудово грали невимушеність. Але я геть-чисто позбавлена акторського таланту. Коли Джеймі запитав у мене, як минув день, то я спромоглася хіба втупитись у тарілку і пробурмотіти одне-два слова у відповідь. Джеймі це засмутило, але він не допитувався.

Вночі все було якраз навпаки — він не давав мені й рота стулити, аж поки я сама не змолилася: хочу поспати. Джеймі вже остаточно перебрався назад у свою кімнату, зайнявши Джаредову половину ліжка, і наполіг, аби я спала на його половині. Усе було майже так, як у спогадах Мелані, і їй сподобалася зміна.

І Джебові також.

— Не треба буде нікого вишукувати, аби гратися в охоронців. Тримай рушницю при собі й не забувай про неї,— сказав він Джеймі.

Я знову запротестувала, проте ніхто мене й не слухав. Отож, Джеймі спав із рушницею обіч мене, а мене через неї терзали хвилювання й нічні кошмари.

Мій третій робочий день минув на кухні. Джеб показав, як замішувати грубе тісто на хліб, як викладати його у формі круглих балабухів, щоб воно підходило, а коли достатньо стемніло, Джеб навчив мене розпалювати вогонь у великій кам’яній печі.

У другій половині дня Джеб пішов геть.

— Принесу ще борошна, — пояснив він, перебираючи ремінь, яким рушниця кріпилася до пояса.

Три жінки, які мовчки місили тісто поруч із нами, навіть не підвели голови. По лікті у липкому тісті, я почала відчищати руки, щоб гайнути за Джебом.

Джеб усміхнувся і, кинувши погляд на мовчазних жінок, похитав до мене головою. А потім, ще я не встигла віддерти тісто від рук, вилетів із печери.

Не дихаючи, я дивилася на трьох жінок — молоду білявку з купальні, жінку з сивою косою і матір з важкими повіками — і чекала: зараз вони втямлять, що мають гарну нагоду мене прикінчити. Ані Джеба, ані рушниці, і руки мої склеєні тістом — ну жодних тобі перепон.

Але жінки й далі місили тісто, викладали балабухи й, здавалося, не помічали мене. Минула довга-довга мить, і я знову заходилася місити — якщо я працюватиму, то, може, все обійдеться.

Джеба не було цілу вічність. Мабуть, він мав на увазі, що йде намолоти ще борошна. А як іще пояснити його нескінченну відсутність?

— Довгенько ви ходили, — сказала жінка з сивою косою, щойно він повернувся, і я зрозуміла, що мені нічого не привиділося.

Джеб опустив додолу важкий мішок — той глухо гепнувся об долівку.

— Дивися, скільки тут борошна. Спробуй донеси, Труді.

Труді пирхнула.

— Мабуть, поки несли, зупинялися на кожному кроці.

Джеб усміхнувся.

— Так і є.