Розділ 17 Зустріч

— Нехай у тебе не з’являються божевільні ідеї про те, що вода може винести тебе на поверхню абощо. Тут вона заходить під землю і вже більше не піднімається, — застеріг він мене.

Джеб чекав реакції на своє попередження, і я коротко кивнула. Пильнуючи, аби не робити різких рухів, які б його сполохали, я повільно взяла ліхтарик.

Джеб підбадьорливо усміхнувся.

Я швидко пішла туди, куди він показав, — дзюркотіння води явно не полегшувало страждань сечового міхура. Було якось дивно зникнути з поля зору Джеба. А що як хтось заховався у цих печерах, здогадавшись, що я врешті-решт сюди прийду? Чи почує Джеб звук боротьби за джерготінням потоків?

Я освітила ліхтариком купальню, шукаючи засідки. Дивні миготливі тіні, що падали з ліхтарика, не дуже мене заспокоїли, проте підстав для страхів я не знайшла. Джебова ванночка могла по праву назватися чималим басейном, і вода в ній була темна як чорнило. Під її поверхнею можна ховатися довго — скільки стане затамованого подиху… Аби втекти від власної уяви, я швидко пробралася крізь вузеньку тріщину поруч із ванною. Без Джебового захисту я мало не задихалася від паніки і ледве розрізняла звуки, окрім хіба торохкотіння власного пульсу у вухах. Назад, до печери з річками, я мало не бігла.

Джеб стояв там у тій самій позі, так само один-однісінький, — наче бальзам полився на мої натягнуті нерви. Дихання і серцебиття стишилися. Незрозуміло чому, але цей навіжений чоловік діяв на мене дуже заспокійливо. Напевно, в усьому винні смутні часи, як висловилася Мелані.

— Ну що, непогано? — запитав він із гордовитою посмішкою на обличчі.

Я знову кивнула і повернула ліхтарик.

— Ці печери — великий дар, — промовив Джеб, коли ми рушили назад, до темного виходу. — Без них ми б не вижили у такому численному товаристві. Там, у Чикаго, Магнолія і Шерон непогано перебивалися — навіть дуже непогано, — але ховаючись удвох, вони спокушали долю. Проте як же гарно знову жити в громаді! Почуваєшся геть по-людськи.

Він знову взяв мене за лікоть, допомагаючи піднятися крутими сходами.

— Прошу вибачення за… е-м-м… помешкання, в яке ми тебе поселили. Це найбезпечніше місце, яке я зміг придумати. Дивно, що хлопці так швидко тебе знайшли, — зітхнув Джеб. — Кайл стає по-справжньому… цілеспрямований. Але все буде гаразд. Зрештою всі звикнуть. А тим часом можна підшукати тобі щось зручніше. Я над цим поміркую… Принаймні поки я поруч, у тебе немає потреби складатися в три погибелі у тій тісній норі. Можеш сидіти в коридорі разом зі мною. Або з Джаредом… — він обірвав себе на півслові.

Я зачудовано слухала його вибачення. Ніколи не думала, що люди здатні виявляти до ворогів стільки доброти і співчуття. Я легко торкнулася Джебової руки, що підтримувала мене за лікоть, цим засвідчуючи, що я все розумію і поводитимусь чемно. Впевнена, що Джаред волів би не бачити мене.

Джеб без зусиль розшифрував моє безсловесне послання.

— Гарна дівчинка, — сказав він. — Ми якось усе владнаємо. Зрештою, Докові варто приділяти більше уваги лікуванню своїх побратимів-людей. А з тебе більше користі з живої… принаймні я так думаю.

Ми були так близько, що він відчув мій дрож.

— Не хвилюйся, найближчим часом Док тебе не потурбує.

Але я й далі тремтіла. Джеб може дати мені надію лише на «найближчий час». Жодних гарантій, що Джаред не передумає і не вирішить: моя таємниця важливіша, ніж тіло Мелані. Знаю, такий поворот подій ще змусить мене пожалкувати, що минулої ночі Іян не довів справу до кінця. Я ковтнула — боліли і шия, і горло.

«Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося»… Як багато днів минуло відтоді, як Мелані сказала це! Тоді мій світ іще був мені підвладний…

Щойно ми зайшли до великої зали, майдану Джебової громади, слова Мелані луною прокотились у моїй голові. Зала була повна, як і минулої ночі, і всі дивилися на нас очима, які до Джеба промовляли «зрада», а до мене — «смерть». Я втупилась у кам’яну долівку, проте краєчком ока помітила, як Джеб знову взявся за рушницю.

Власне, то все справа часу. Я це відчула з атмосфери страху і ненависті. Джеб не може захищати мене вічно.