Розділ «Серсея»

«Так, — подумала вона. — Шаленіє.»

— Я не боюся…

— А мали б.

Лицар ухопив її за руку, рішуче потяг уперед. Вона, запинаючись, пошкутильгала слідом — униз, ще далі униз — щулячись на кожному кроці, покірно спираючись на руку стражника. «На його місці мав бути Хайме.» Він би вийняв свого золотого меча і прорубав шлях просто крізь юрбу, вирізаючи очі кожному, хто насмілиться на неї глянути.

Бруківка була потріскана, нерівна, слизька під ногами, шорстка проти голої шкіри. П’яти натрапили на щось гостре — шматок каменю або глиняний черепок. Серсея скрикнула з болю.

— Я ж прохала дати мені сандалі! — визвірилася вона на септу Унелу. — Було вам дати мені сандалі, не вдавило б вас!

Лицар знову смикнув її за руку, наче хамку-служницю. «Чи не забув він, хто я є? Мацати брудними клішнями королеву Вестеросу?»

Коло пониззя пагорба схил спрямився, вулиця поширшала. Серсея знову побачила Червоний Дитинець, що сяяв кармазином у вранішньому світлі нагорі Аегонового пагорба. «Треба йти далі.» Вона рішуче вирвала руку з хвату пана Теодана.

— Не треба мене тягти, добрий лицарю. Піду сама.

І пошкандибала далі, лишаючи позаду на каменях вервечку кривавих слідів.

Вкрита сиротами, вона ледве переставляла ноги, долаючи лайно та болото, спливаючи кров’ю на кожному кроці. А навколо буяло гучне розмаїття голосів.

— Моя дружина має кращі цицьки, ніж ота хвойда! — горлав якийсь чоловік.

Візник, якому Бідолахи наказали прибрати воза з дороги, обклав їх добірною лайкою.

— Ганьба, ганьба, ганьба грішниці! — співали септи.

— Гляньте сюди! — скрикнула повія з вікна дому розпусти, задерши спідниці перед чоловіками унизу. — Осьо вам ступочка, що знає цноту й сором! Не та розтовчена діра, що вулицею суне!

А дзвони все калатали і калатали.

— Та хіба то королева? — запитав якийсь хлопчак. — У неї ж усе висить, як у моєї мамці.

«Це моя кара, — сказала собі Серсея. — Я скоїла жахливі гріхи, і ось мені спокута. Але скоро вона скінчиться, все лишиться позаду, і я зможу забути.»

Королева почала бачити знайомі обличчя. Лисий чолов’яга з кущавими бурцями на щоках супився з вікна так само, як її батько; на мить він здався таким схожим на князя Тайвина, що вона аж запнулася. Юна дівчина сиділа коло водограю, просякла водою, і витріщалася на неї обвинними очима Мелари Вичерпій. Королева побачила Неда Старка, а поруч — малу Сансу з рудаво-брунатним волоссям і кудлатим сірим собакою, що мав бути її вовком. Кожна дитина, що вискакувала з натовпу, ставала її братом Тиріоном і зловтішалася так само, як зловтішався карлик, коли помирав її Джофрі. А потім з’явився і Джоф, її син, її першачок, її ясний та коханий синочок з золотими кучерями і чарівною посмішкою на солодких вустах, він…

Саме тоді вона впала вдруге. Коли її підняли на ноги, королева трусилася, наче листок на вітрі.