Розділ «Віктаріон»

— Кожен здобутий нами корабель зміцнює нашу силу, — казав Віктаріон своїм залізянам, — та відси й далі матимемо більше клопоту. Вже завтра чи, може, післязавтра ми зустрінемо бойові кораблі. Ми входимо у води, де владарює Меєрин, де на нас чекають флоти його ворогів. Нас зустрінуть кораблі з усіх трьох Невільникарських Міст, з Толосу, Елірії та Нового Гісу, ба навіть з Карфу.

Він ретельно подбав, щоб не згадати про зелені галери Старого Волантису; а вони ж мали вже пробиратися затокою Журби — тієї самої години, коли він проказував свою промову.

— Невільникарі та їхні кораблі — слабаки. Ви бачили, як вони від нас тікають, чули, як вони верещать, коли їх карають на горло. Кожен з вас вартий двадцяти таких, бо лише нас зроблено з заліза. Пам’ятайте про це, коли ми знову побачимо невільникарські вітрила. Нікого не жалійте і самі милості не просіть. Який нам хосен з милості? Ми — залізного роду, два боги наглядають за нами. Ми заберемо їхні кораблі, знищимо їхні сподівання і обернемо води їхньої затоки на кров!

Гучне ревище відповіло на його слова. Капітан, похмурий та врочистий, кивнув усім, потім наказав вивести знизу на чардак тих сімох дівчат — найвродливіших з усіх, знайдених на «Хтивій діві». Він розцілував кожну в обидві щоки й розповів, яка на них чекає честь і шана, хоча вони не зрозуміли ані слова. Тоді Віктаріон наказав відвести їх на рибальську лайбу, захоплену раніше, перерізати линву і підпалити.

— Сим дарунком цноти та краси ми вшановуємо двох богів! — оголосив він, поки бойові кораблі Залізного Флоту проминали палаючу лайбу на веслах. — Нехай відродяться ці дівчата у світлі, не споганені смертною хіттю, або зійдуть до підводних палат Потоплого Бога частуватися, танцювати і сміятися, доки не висохнуть моря на землі.

Наприкінці справи, перед тим, як задимлену лайбу проковтнуло море, вереск семи юних чарівниць перетворився у вухах Віктаріона Грейджоя на радісну пісню. Услід накотив могутній вітер — вітер, що наповнив вітрила і погнав флот на північ, тоді на схід і знову на північ, до Меєрину та його пірамід багатобарвної цегли. «На крилах пісні я лечу до тебе, Даянерис» — думав залізний керманич.

Тієї ночі він уперше за свою подорож видобув драконовий ріг, який Вороняче Око знайшов серед димливої пустки великої Валірії. Ріг був звивистий і покручений, від кінця до кінця у шість стоп завдовжки, виблискував чорним, був схоплений кільцями червоного золота і темного валірійського булату. «Пекельний ріг Еурона.» Віктаріон пробіг уздовж нього пальцями. Ріг був теплий і гладенький, наче стегна смаглявої жінки, і такий налощений, що у глибині він бачив власну викривлену подобу. Кільця були оздоблені чудернацьким і, мабуть, чарівним, глибоко врізаним у метал письмом.

— Валірійські єрогліфи, — назвав його Мокорро.

Та Віктаріон знав і без нього.

— Що тут написано?

— Чимало. — Чорний жрець вказав на один з золотих обручів. — Тут ім’я цього рогу. Він зветься «Драконов’яз». Ви колись чули його пісню?

— Один раз чув. — Один з братових покручів сурмив у його пекельний ріг на король-вічі на Старому Вику. То був могутній бурмило з голеною головою, обручами золота, нефриту і гагату на грубих від м’язів руках, та наколотим на грудях великим яструбом. — Його пісня, вона… пече. Неначе самі кістки палають і смажать тобі плоть зсередини. А письмо розжарилося до червоного, потім до білого, аж боляче було дивитися. Здавалося, та пісня ніколи не скінчиться. А скидалася вона на довгий вереск… чи радше на тисячу вересків, злитих у один.

— Що сталося з людиною, яка в нього сурмила?

— Неборака помер. На вустах знайшли пухирі. Птах його спливав кров’ю. — Капітан гупнув себе кулаком у груди. — Яструб, просто тут. Кожне перо капотіло кров’ю. Я чув, чолов’ягу геть випалило зсередини. Та може, брешуть.

— Не брешуть. — Мокорро покрутив пекельний ріг, роздивляючись дивні літери, що бігли другим з золотих обручів. — Осьде написано: «Несила смертному дмухнути в мене і піти живим».

На Віктаріона накотили гіркі думки про братську зрадливість. «Еуронові дарунки завжди отруєно.»

— Вороняче Око заприсягся, що його ріг підкорить драконів моїй волі. Але як мені те допоможе, коли ціна йому — смерть?

— Ваш брат сам у ріг не дмухав. І ви не мусите. — Мокорро вказав на булатну смугу. — Ось. «Кров за вогонь, вогонь за кров.» Хто саме дмухає у ріг — це нічого не важить. Дракони прийдуть до господаря рогу. Ви повинні оголосити себе ним. А для цього знадобиться кров.