Розділ «Усунутий лицар»

Напевне, те, що пан Геріс шепотів приятелеві, було кумедне і дотепне, бо лисий здоровань раптом пирхнув сміхом — досить гучно, щоб сам цар обернув голову до дорнійців. Побачивши великого княжича, Гіздахр зо’Лорак важко насупився. Панові Барістану не сподобався вираз на його обличчі. А коли цар махнув своєму родичеві Маргазові, щоб той підійшов і схилився, а сам зашепотів йому на вухо… те Барістанові сподобалося ще менше.

«Я ні в чому не присягався Дорнові» — нагадав собі пан Барістан. Проте Левин Мартел був його присяжним братчиком — ще за тих часів, коли в Королегвардії не легковажили бойовим побратимством. «Я не врятував князя Левина на Тризубі, але спробую врятувати його небожа зараз.» Мартел танцював просто посеред гаспидського гнізда, не бачачи самих гаспидів. Його настирлива присутність навіть після того, як Даянерис віддала себе іншому перед очима богів та людей, мала б розгнівити будь-якого чоловіка, а Квентин на свій захист уже не матиме прихильної до нього королеви. «Хоча…»

Раптова думка хльоснула його, наче ляпас. Квентин виріс при вельможних дорнійських дворах, де змови та отрути були речами звичними для всіх. І великий князь Левин був не єдиним його дядьком. «Червоний Гаспид — теж його рідна кров.» Даянерис узяла за себе іншого чоловіка… але раптом Гіздахр помре, що тоді? Тоді вона буде вільна шукати собі нового шлюбу. «Чи не помилився часом Голомозий? Хто тепер скаже напевне, що коників приготували для Даянерис? Адже то була власна ложа царя. Раптом жертвою отрути мав стати саме він?» Гіздахрова смерть ущент розтрощила б крихкий мир. Сини Гарпії поновили б різанину, а юнкайці — війну. Даянерис не мала б кращого вибору, ніж Квентин з його писаною угодою.

Пан Барістан ще боровся з новими підозрами, коли почув тупіт важких чобіт угору крутими кам’яними сходами позаду палати. То з’явилися юнкайці. Троє Мудрих Хазяїв прибули посольством від Жовтого Міста, кожен зі своїм збройним почтом. Один невільникар мав на собі токар червоно-брунатного шовку, облямований золотом, інший — помережаний помаранчевими та пірузовими смугами, третій — візерунчастий панцир, викладений сороміцькими картинами з гагату, нефриту та перломутеру. З ними йшов сердюцький полковник Кровоборід, перекинувши через дебеле плече шкіряний лантух та скрививши обличчя в зухвалу кровожерливу посмішку.

«Строкатого Князя нема, — помітив Селмі. — Бурого Бена Бросквина теж.» Пан Барістан холодними очима окинув Кровоборода і подумав: «Лишень подаруй мені нагоду станцювати з тобою… тоді побачимо, хто сміятиметься останнім».

Наперед крізь юрбу спритним хробаком проліз Резнак мо’Резнак.

— Ви шануєте нас честю, Мудрі Хазяї! Їхня преосяйність цар Гіздахр щиро вітають наших друзів з Юнкаю. Ми розуміємо, що…

— Ось, розумійте.

Кровоборід витяг з лантуха відрізану голову і жбурнув її просто у підстолія. Резнак нажахано кавкнув і відстрибнув убік. Голова застрибала услід, лишаючи плями крові на підлозі лілового мармуру, потім покотилася і зупинилася аж у пониззі драконового престолу царя Гіздахра. Уздовж стін палати Мідні Звірі нахилили списи до бою. Гогор Велетень виступив, мов гора, поперед царського престолу, а Плямистий Кіт і Храз підсунулися до його боків, утворивши захисну стіну.

Кровоборід зареготав.

— Та вгамуйтеся! Мертві не кусаються.

Обережно, ледве дихаючи, підстолій підібрався до голови і сторожко підняв її за волосся.

— Це адмірал Гролео.

Пан Барістан зиркнув у бік престолу. Він служив стільком королям… і мимоволі уявив собі, як вони б відповіли на такий зухвалий виклик. Аерис сахнувся б нажаханий, найпевніше порізався б об леза Залізного Престолу, а тоді заверещав би до варти, щоб порубала юнкайців на шматки. Роберт заревів би по свого келепа, щоб у двобої відплатити Кровобороду його ж монетою. Навіть Джаяхаерис, котрого численні недоброзичливці вважали за слабкодухого, негайно наказав би схопити Кровоборода і юнкайських рабовласників.

Але Гіздахр сидів нерухомо, наче громом ударений. Резнак поклав голову на шовкову подушку в ногах короля і відступив на кілька кроків, скрививши вуста з огиди. Пан Барістан чув важкі квіткові пахощі підстолієвих парфумів навіть за кілька сажнів.

Мрець докірливо вирячився угору. Борода його стала брунатною од засохлої крові, але з шиї ще цебеніла червона цівочка. Схоже було, що знадобилося кілька ударів, щоб відділити її від тіла. Позаду палати прохачі почали потроху зникати. Один з Мідних Звірів зірвав личину яструба і заходився вибльовувати з себе сніданок.

Барістан Селмі за своє життя вдосталь надивився відрубаних голів. Але ця… вона належала старому мореплавцеві, з яким він перетнув половину світу — від Пентосу до Карфу і назад до Астапору. «Гролео був добрим жеглярем і доброю людиною. А мріяв лише якнайскоріше повернутися додому.» Лицар завмер у напруженому чеканні.

— Це… — нарешті вимовив цар Гіздахр, — оце… ми незадоволені, нам… як ми маємо розуміти…

Невільникар у червоному токарі видобув сувій пергамену.

— Я маю честь доправити це послання від ради хазяїв. — І розгорнув сувоя. — Тут написано: «Семеро увійшли до Меєрину підписати мирну угоду і побачити на власні очі святкові ігри у Дазнаковій ямі. На знак обіцяної їм безпеки нам надали сімох заручників. Жовте Місто жалобиться за своїм шляхетним сином Юрхазом зо’Юнзаком, котрого жорстоко замордували, поки він перебував гостем у Меєрині. Але за кров сплачують кров’ю.»