Розділ «Залізний жених»

— Та як не Серрі, тоді хто? — питав Віктаріон смаглявку. — Чи не отой маестер, схожий на мишу? Адже маестри знають усілякі чари і штуки. То, мабуть, він напустив на мене якийсь пристріт, щоб я дозволив йому відтяти руку.

Що довше міркував залізний керманич, то очевиднішою йому ставала правда.

— Недарма Вороняче Око подарував мені сю пришелепкувату істоту, хай їй грець.

Еурон узяв Кервіна з Зеленощита, де той служив князеві Коструму — порав його круків і навчав дітей, а може, навпаки. Як же ж та дрібна миша пищала і сіпалася, коли один з німих Еуронових покручів тягнув його перекидним містком на «Залізну перемогу»… за ланцюг на шиї, який наче навмисне вигадали для такої справи.

— Та якщо це справді він задумав помсту, то схибив і поцілив не ту людину. Бо ж мені його віддав Еурон, щоб малий, бува, не вигадав якусь капость зі своїми птахами.

Брат дав Віктаріонові три клітки круків, щоб Кервін відсилав назад звістки про їхню подорож. Але капітан заборонив маестрові їх випускати. «Хай Вороняче Око чекає звісток, скніє і скаженіє.»

Смаглявка саме перев’язувала йому долоню свіжим полотном, замотуючи у шість шарів, коли у двері бесіди загрюкав Довгобурун Пайк і повідомив, що капітан «Журби» ступив на чардак з бранцем.

— Каже, привіз вам чаклуна, капітане. Каже, виловив з моря.

— Чаклуна?!

Невже сам Потоплий Бог надіслав йому дарунок, ще й тут, на краю світу? Брат Аерон сказав би напевне — Аерон-бо на власні очі бачив велич підводних палат Потоплого Бога, перш ніж повернутися до життя. Що до Віктаріона, то він теж мав у душі належний острах до свого бога, як личило усім залізним воїнам, але віру та надію покладав головне на гостру сталь. Капітан стиснув поранену долоню, скривився, нап’яв рукавицю і став на ноги.

— Ану показуй мені того чаклуна.

Керманич «Журби» чекав угорі на чардаку. То був невеличкий чоловічок, незугарний і волохатий, уроджений Сторч, але кликаний своїми жеглярами Ховрахом.

— Великий керманичу, — мовив він, побачивши Віктаріона, — ось Мокорро. Дарунок нам від Потоплого Бога.

Чаклун був моторошний велетень, схожий на чудовисько з казки: на зріст не нижчий за Віктаріона, а в раменах удвічі ширший, з круглим черевом завбільшки з поточену водою скелю та кошлатою шапкою білого, як кістка, волосся, що облямовувало обличчя подібно до левової гриви. Шкіру він мав темну — та не горіхово-брунатну літньоостров’ян з кораблів-лебедів, не рудаво-брунатну дотракійських конятників, і не сірувато-вугільну смаглявої жінки з Віктаріонового корабля, а чорну-чорнющу, чорнішу за сажу, за гагат, за крукове крило. «Смалений, — подумав Віктаріон. — Такою буває людина, яку печуть у вогні, доки плоть не зчорніє і не відвалиться димливими шматками від кісток.» Але вогні, які пекли чудернацького мандрівника, ще й досі танцювали на його щоках та лобі; навіть очі визирали назовні з-за моторошної личини схрещених і застиглих язиків полум’я. «Рабські візерунки, — упізнав капітан. — Позначки зла.»

— Він чіплявся до щоглової перечки у морі, коли ми його знайшли, — розповів Ховрах. — Десять днів теліпався у воді, як потонув його корабель.

— Якби він десять днів пробув у морі, то помер би. Або збожеволів од солоної води.

Солона морська вода вважалася священною. Аерон Мокрочуб та інші жерці благословляли нею людей та час від часу робили ковток, щоб зміцнити свою віру. Але жоден смертний не зміг би кілька днів поспіль пити лише з моря і сподіватися вижити.

— То ти чаклун, абощо? — запитав бранця Віктаріон.

— Ні, капітане, — відповів чорний посполитою мовою. Голос він мав неймовірно низький, басовитий, наче з глибин моря. — Я лише сумирний раб Ра-Гльора, Господа Світла.

«Ра-Гльора. То це червоний жрець.» Віктаріон бачив таких у заморських містах, де ті порали свої священні вогні. Вдягалися вони у багаті шати з шовку, оксамиту, м’якої ягнячої вовни. А на цьому було вицвіле, поїдене сіллю лахміття, що обліплювало дебелі ноги і висіло клаптями навколо тулуба… та коли капітан придивився до ганчір’я уважніше, то подумав, що воно і справді колись могло бути червоним.