Розділ «Даянерис»

— О боги, — простогнав Резнак, — він її жере!

Могутній Бельвас гучно вивергав шлунок назовні.

Дивний вираз пробіг довгим блідим обличчям Гіздахра зо’Лорака: почасти страх, почасти хіть, почасти захват. Він пристрасно облизнув губи язиком. Дані побачила, як Пахли кинулися вгору сходами, підбираючи поли токарів і запинаючись на них у поспіху вибратися з ями. Інші наслідували їхній приклад. Хтось щосили ринув навтіч, розштовхуючи інших. Більшість, утім, не мала куди подітися з місць.

А один вирішив уславити себе звитягою.

То був котрийсь зі списників, надісланих відігнати вепра до загорожі. Може, він був п’яний, а може, божевільний; чи без надії кохав Барсену Чорногриву, а чи дослухався до пліток про дівчинку Хазею. Або ж простолюдець хамського роду раптом зажадав, щоб співці склали про нього думи… і кинувся уперед, наставивши вепрячу рогатину. Рудий пісок полетів у нього з-під п’ят, а з лав нагорі загриміли крики. Дрогон підняв голову; зуби його капотіли кров’ю. Звитяжець стрибнув драконові на спину і устромив залізне вістря в основу довгої лускатої шиї.

Дані та Дрогон заверещали разом, як одне. Звитяжець наліг на списа, всією вагою заганяючи вістря дедалі глибше. Дрогон вигнув спину з сичанням болю; хвіст шалено хльоснув на всі боки. Дані побачила, як голова вигинається назад на кінці довгої зміїної шиї, як розгортаються чорні крила. Драконоборець втратив рівновагу і покотився піском. Він саме намагався стати на ноги, коли зуби дракона зчепилися на його передпліччі.

— Ні! — тільки й устиг вигукнути чолов’яга перед тим, як Дрогон одірвав йому руку від плеча і викинув геть, як пес викидає задушеного щура у пацючій ямі.

— Вбийте цю істоту! — заверещав Гіздахр до решти списників. — Забийте чудовисько!

Пан Барістан міцно вхопив царицю і втримав на місці.

— Відверніться, ваша милосте.

— Пустіть!

Дані рішуче викрутилася з його обіймів. Коли вона перестрибувала через бильця своєї ложі, весь світ, здавалося, уповільнився. Приземляючись у яму, вона загубила сандалю; кинувшись бігти, на кожному кроці Дані відчувала між пальцями ніг грубий та пекучий рудий пісок. Пан Барістан все ще кликав до неї ззаду. Могутній Бельвас не припиняв блювати. Дані прискорила біг.

Списники теж бігли щодуху — хто куди. Одні поспішали до дракона з наставленими списами, інші тікали, кидаючи зброю собі під ноги. Хоробрий звитяжець судомився на піску; з пошматованого оцупка на місці плеча бризкала яскраво-червона кров. Спис лишився у Дрогоновій спині й хилитався туди-сюди, коли дракон плескав крилами. З рани здіймався дим. Коли наблизилися інші списи, дракон плюнув вогнем і потопив двох людей у чорному полум’ї. Хвіст вдарив убік, влучив у розпорядника, що підкрадався ззаду, і розірвав його навпіл. Інший нападник кілька разів тицьнув списом драконові у вічі, доки той не вхопив його щелепами і не випустив тельбухи. Меєринці верещали, лаялися, волали прокляття. Дані чула, як хтось біжить за нею, тупотячи ногами.

— Дрогоне! — щосили закричала вона. — Дрогоне!

Дракон повернув голову. Дим зміївся цівочками у нього між зубів. Кров його диміла теж — там, де капотіла на землю. Він знову плеснув крилами, здійнявши задушливу хмару червоного піску. Дані втрапила до неї, запнулася, закашлялася. Дракон клацнув на неї зубами.

— Ні! — тільки й встигла вигукнути вона.

«Ні, не на мене, хіба ти мене забув?» Чорні зуби зімкнулися за кілька вершків від її носа. «Та він мені зараз голову одірве!» Пісок виїдав очі; нічого не бачачи, Дані спіткнулася на трупі розпорядника ями й упала на бік.

Дрогон заревів, голос його наповнив яму. Дані огорнув жар, наче з печі. Довга луската шия витяглася в її бік. Коли дракон розчахнув пащу, вона побачила між його чорних зубів шматки потрощених кісток та спеченого м’яса. Очі звіра нагадували розплавлений метал. «Я дивлюся просто в пекло, та не смію відвернути погляд.» Вона ще ніколи не була така певна, що має робити. «Якщо спробую втекти, він мене спалить і зжере.» На Вестеросі септони проповідували про сім пеклів та сім небес, але Семицарство з його богами лежало ген за морями. Дані стало цікаво: якщо вона загине тут, хто з’явиться по її душу? Чи прискаче до неї дотракійський бог-огир, розсікаючи небесну траву, чи забере до свого зоряного халазару, де вона вічно мандруватиме нічними землями руч-об-руч зі своїм сонцем-та-зорями? А чи жорстокі боги Гісу пришлють гарпій відтягти нещасну в безодню на вічні муки?

Дрогон заревів їй просто у обличчя; жар його подиху міг би спекти шкіру на пухирі. Десь праворуч Дані почула вигуки Барістана Селмі:

— До мене! Спробуй мене. Сюди! До мене!