Розділ «Принц зимосіцький»

«Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Музика тиснула, наполягала.

— Нам час іти! Витріть сльози з очей. — «Карих очей. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось згадає.» — Отак добре. Тепер посміхніться.

Дівчина спробувала. Її вуста затремтіли, смикнулися, скривилися і завмерли; він побачив її зуби. «Он які гарненькі, біленькі, — подумав він. — Та спробуй розсердити його, і скоро їх не матимеш.»

Коли він штовхнув двері, три з чотирьох свічок згасли. І він повів наречену в туман, де вже чекали весільні гості.

— Чому я? — спитав він, коли пані Турстан звеліла йому батькувати на весіллі.

— Її батько мертвий, усі брати — теж. Мати загинула в Близнюках. Дядьки загубилися, померли або сидять у полоні.

— Але ж вона має одного брата. — «Вона має трьох братів!» — кортіло скрикнути йому. — Джон Сніговій служить у Нічній Варті.

— То лише зведений брат, уроджений байстрюком і прив’язаний присягою до Стіни. Ти був вихованцем її батька. Ти найближчий з усіх живих, хто так-сяк пасує їй за родича. Тому згодишся за названого батька на весіллі.

«Найближчий з усіх живих.» Теон Грейджой виріс поруч із Ар’єю Старк. Теон упізнав би облудницю. Коли ж північне панство, зібране засвідчити шлюб, побачить, як він визнає Болтонову підміну за справжню Ар’ю, їм не лишиться причин сумніватися у її правах. Дужаки і Лупаки, Хвойдоріз Умбер, задерикуваті Ризвелі, піддані Роголісів та родичі Кервинів, жирний князь Виман Мандерлі… жоден не знав доньок Неда Старка так близько, як він. А якщо хтось потай навіть і плекатиме сумніви, авжеж йому стане розуму тримати їх при собі.

«Вони покривають моєю особою свою оману. Вішають моє обличчя на свою брехню.» Ось чому Руз Болтон знову вдягнув його як вельможу — зіграти загадану роль у блазенській виставі. А коли все скінчиться, коли облудна Ар’я ляже з чоловіком у подружнє ліжко… тоді Болтонові не лишиться жодної користі від Теона Перевертня.

— Послужи нам у цій справі, і коли Станіс зазнає поразки, ми обговоримо, як найкраще відновити тебе на батьковому престолі, — сказав його вельможність отим своїм тихим, м’яким голосом. Голосом, наче створеним для брехні та шепотинництва.

Теон не повірив жодному слову. Він мусив танцювати, як йому заграють, бо не мав іншого вибору, але потім… «Потім він поверне мене до Рамзая, — майнула розпачлива думка, — а Рамзай забере ще кілька пальців і знову оберне мене на Смердюка.» Хіба що боги матимуть ласку, Станіс захопить Зимосіч і покладе тут усіх під меч, рахуючи і його самого. Кращої надії Теон не мав.

На диво, у божегаї було тепліше; за його межами Зимосіч скував тяжкий білий мороз. Стежки схопило зрадливою чорною кригою; на розбитих шибках Скляних Садів блищала під місячним сяйвом паморозь. Проти стін навалені були купи брудного снігу, заповнюючи кожен найменший куток; деякі були вже такі високі, що ховали собою двері. Під снігом лежав сірий попіл та недопалки дерева, тут чи там — зчорнілий сволок або купа кісток, прикрашена клаптями шкіри та волосся. Довгі, наче списи, бурульки звисали з виступів на мурах, облямовували вежі, наче цупкі білі вуса та бурці якогось сивого старого. Але всередині божегаю земля навіть не замерзла; пара здіймалася від гарячих ставів — тепла, наче подих дитини.

Наречена була вбрана у біле та сіре — кольори, які вдягла б справжня Ар’я, якби дожила до свого весілля. На Теоні було чорне та золоте; кирею припинала на плечі пряжка у грубій подобі кракена, яку йому нашвидкуруч змайстрував коваль у Курганищі. Та під каптуром багатого вбрання волосся його було тонке і біле, а плоть мала сірувате забарвлення, як у немічного старого. «От я нарешті й Старк» — подумалося йому. Руч-об-руч із ним наречена подолала вигнуту луком кам’яну браму; навколо ніг їм завивалися пасма туману. Швидко і тривожно, наче серце юної діви, стукотів тамбурин, тонко, солодко та звабливо співали сопілки. Над верхівками дерев у темному небі плив серп місяця, майже схований туманом, визираючи оком крізь шовковий серпанок.

Теонові Грейджою цей божегай не був чужий. Він грався у ньому ще хлопчиком: перестрибував камінцями через холодний чорний ставок попід оберіг-деревом, ховав свої скарби у стовбурі старезного дубу, підкрадався до білок з луком, якого зробив власноруч. Згодом, вже старшим, він довго вимочував у гарячих джерелах синці, отримані довгими годинами у дворищі проти Робба, Джорі та Джона Сніговія. Серед каштанів, в’язів, смерек він знаходив таємні місця, куди ховався, коли хотів лишитися на самоті. Саме тут він уперше поцілував дівчину. Потім інша дівчина зробила його чоловіком на розкошланій ковдрі у тіні високої сіро-зеленої вартовини.

Але таким він божегаю ще не бачив — сірим, примарним, повним теплих туманів, тремтливих вогнів, шепітних голосів, що долинали зусібіч і нізвідки. Попід деревами парували гарячі джерела. Теплі випари злітали угору, огортали дерева вологим подихом, підповзали стінами, накидали сірі запони на сторожкі вікна.

Попереду лежала ледь помітна стежка — звивистий ланцюжок потрісканих каменів, порослих мохом, майже схованих нанесеним брудом і впалим листям. Товсті брунатні корені дерев, що лізли з глибин землі, зробили стежку зрадливою для необачного ходака. Теон рушив уперед і повів з собою наречену. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.»

Ні, так думати не годиться. Варто цьому імені раз зірватися з вуст — і це коштуватиме йому пальця, або й вуха. Теон переставляв ноги, пильнуючи кожен крок. Відрізані пальці на ногах примушували тупати поволі, перевальцем; поспішиш — запнешся і впадеш. Лишень спробуй затьмарити хибним кроком свято князя Рамзая — і князь Рамзай змусить спокутувати нечувану недбалість шкірою з зухвалої ноги.

Туман був такий рясний, що в ньому ледве виднілися найближчі дерева; за ними вгадувалися лише високі тіні та тьмяні вогники. Коло звивистої стежки та далі між деревами мерехтіли свічки, наче бліді вогники у теплій сірій юшці. Вся місцина здавалася дивним, позбавленим часу потойбіччям між світами, де юрби проклятих і грішних блукають, чекаючи миті, коли їм відкриється нарешті шлях до того пекла, яке подарує їм спокуту. «То може, ми всі тут мертві? Чи не прийшов Станіс і не повбивав нас усіх уві сні? Чи попереду ще битва? Чи вже позаду і остаточно програна?»

Тут і там стрічався палкий жадібний смолоскип, що кидав червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Відбиття невірного, тріпотливого світла від пасем і брил туману робило обличчя звірячими, нелюдськими, спотвореними. Князь Дужак здався Теонові вовкодавом, старий Кляск — стерв’ятником, Хвойдоріз Умбер — горбатою химерою, Великий Вальдер Фрей — лисом, Малий Вальдер — рудим биком, якому лише кільця у ніс бракувало. Обличчя самого Руза Болтона було блідою сірою личиною з двома друзками сірого льоду там, де люди мають очі.