Розділ «Джон»

— Розумний воєвода. Краще Привид, ніж я. Мені вже зубів бракує кусати дичаків за дупи.

— З ласки божої, дичаків ми не стрінемо. Засідлай сірого мерина.

Звістка швидко розбіглася замком Чорним. Ед ще сідлав сірого, коли дворищем затупав Бовен Марш, заміряючись запопасти Джона коло стайні.

— Пане воєводо, благаю переглянути ваше рішення. Нові братчики можуть так само легко скласти обітниці у септі.

— Септ — домівка нових богів. Старі боги живуть у лісі. Ті, хто їх шанують, проказують обітниці серед оберіг-дерев. Ви знаєте це незгірш мене.

— Шовкун прибув зі Старограду, Арон та Емрік — західняки. Старі боги не є богами їхніх пращурів.

— Я не наказую братії, яким богам вклонятися. Вони вільні обрати хоч Седмицю, хоч Господа Світла червоної жінки. Але вони обрали дерева, знаючи про всі небезпеки.

— Але ж хтозна — може, там досі блукає Плакун, винюхує здобич!

— Гай оберегів не далі, ніж за дві години верхи, навіть крізь сніг. Опівночі повернемося.

— Це надто довго. І нерозумно!

— Хай нерозумно, — погодився Джон, — але необхідно. Ці люди хочуть віддати свої життя службі у Нічній Варті, стати до лав братства, безперервний родовід якого простягається у минуле на тисячі років. Цей звичай має не меншу вагу, ніж наші обітниці. Звичаї та обітниці пов’язують нас разом, усіх: шляхетних і простих, молодих і старих, ницих і вельможних. Вони роблять нас братами.

Він ляснув Марша по плечі й додав:

— Обіцяю, пане мій — ми повернемося.

— Авжеж повернетеся, пане воєводо, — мовив великий шафар Варти, — але живими людьми чи головами на списах з видлубаними очима? Ви ж вертатиметеся глупої ночі. Сніг подекуди лежить аж до пояса. Бачу, ви берете з собою гартованих розвідників, і це добре, але Чорний Джак Булвер теж добряче знав ці ліси. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він…

— Я маю дещо, чого не мали вони. — Джон повернув голову і свиснув. — Привиде! До мене!

Лютововк струсив сніг зі спини і підбіг до Джона легкою ристю. Розвідники розступилися, даючи дорогу; одна кобила заіржала і сахнулася, але Рорі добряче смикнув її за повід, щоб угамувати.

— Стіна ваша, пане Бовене.

Джон узяв свого коня за вузду і повів крізь браму крижаним проходом, що зміївся під Стіною.

За крижаним громаддям мовчки стояли високі дерева, огорнуті товстими білими кожухами. Привид скрадався за Джоновим конем, поки розвідники та новачки шикувалися у валку, але раптом зупинився і принюхався, паруючи подихом у морозному повітрі.

— Що таке? — запитав Джон. — Там хтось є?