Розділ «Давос»

Давос звівся на ноги.

— В разі моєї смерті благаю шановного пана доправити мої листи до тих, кому їх написано.

— Маєте моє слово честі… але якщо вам загрожує смерть, то не від руки Гловера, і авжеж не від руки князя Вимана. Тепер ходімо, хутко.

Гловер повів його темним проходом, потім донизу прогоном витертих сходів. Вони перетнули замковий божегай, де серце-дерево розрослося таким величезним та переплутаним, що задушило всі дуби, в’язи і буки, а тоді випростало бліді товсті гілки просто крізь обернуті на нього стіни та вікна. Корені дерева були завтовшки з людський тулуб, а стовбур так роздався ушир, що вирізьблене на ньому обличчя здавалося опасистим та гнівним. За божегаєм Гловер відчинив іржаві залізні двері та спинився запалити смолоскипа. Коли вогонь розгорівся, він повів Давоса донизу сходами у склепінчастий підвал, де вологі стіни вкривала біла кірка солі, а під ногами з кожним кроком бовталася морська вода. Вони проминули кілька підвалів і рядок малих, вогких, смердючих келій, дуже відмінних від тієї, де ув’язнили Давоса. Потім попереду з’явилася гола кам’яна стіна. Коли Гловер на неї натиснув, вона крутнулася навколо вісі. Далі простягся довгий вузький прохід і сходи, які цього разу вели вгору.

— Де ми? — запитав Давос, поки вони видиралися сходами. Слова озвалися тихою луною в темряві.

— Це сходи під сходами. Прохід біжить під Замковими Сходами аж до Нового Замку. Таємний прохід. Вам не варто потрапляти на очі, мосьпане. Адже вас вважають мертвим.

«Вівсяна каша для пана покійника.» Давос мовчки пішов далі.

Вони пройшли крізь іще одну стіну, але ця мала на протилежній стороні потиньковану драницю. Помешкання, куди вони потрапили, було невелике, затишне, тепле, зручно опоряджене. На підлозі лежав мирійський килим, на столі стояли воскові свічки. Давос чув десь неподалік скрипки та сопілки. На стіні висіла овеча шкура з мапою півночі, змальованою вицвілими фарбами. А під мапою сидів величною горою Виман Мандерлі, князь на Білій Гавані.

— Прошу сідати.

Князь Мандерлі був одягнений якнайпишніше: мав на собі оксамитового жупана, блакитно-зеленого, вишитого золотою ниткою на комірі, полах та рукавах, і делію з горностаю, скріплену застібкою в вигляді золотого тризубу.

— Чи не голодні ви, часом?

— Ні, мосьпане. Ваші ключники добре мене годували.

— Якщо мучить спрага, є вино.

— Я готовий перемовлятися, пане князю, бо такий був наказ мого короля. Але пити з вами наказу не маю.

Князь Виман зітхнув.

— Знаю, я поводився з вами негідно і ганебно. Я мав на те свої причини, але… прошу вас, сідайте і випийте. Випийте за безпечне повернення мого хлопчика. Виліса — мого старшого сина і спадкоємця. Він повернувся додому. Ви чуєте гомін з вітального бенкету на його честь. У Дворі Водяника їдять пироги з вуграми, оленину зі смаженими каштанами. Вінафрида танцює з Фреєм, за якого має піти заміж. Інші Фреї здіймають келихи вина за нашу дружбу.

За музикою Давос розчув гармидер, де змішалися безліч голосів, брязкання кухлів і мисок. Але не сказав нічого.

— Я оце саме від високого столу, — правив далі князь Виман. — Забагато з’їв, як завжди. Уся Біла Гавань знає, які погані в мене кишки. Тому мої любі друзі Фреї, сподіваюся, не питатимуть, чого це я так довго сиджу на нужнику.

Він перевернув свого келиха догори дінцем.

— Ось. Ви не п’єте, то й я не питиму. Сідайте ж. Часу обмаль, а сказати маю чимало. Робете, вина Правиці Короля, якщо твоя ласка. Ви, князю Давосе, мабуть, іще не знаєте, що вас забрала смерть.