Розділ «Вітрогони»

— Голубець їх сам плодить, — розказав Дик Солома. — Купує високих рабів з усіх кінців землі, парує жінок із чоловіками, а найвищих виплодків забирає до загону «Чапель». Сподівається, з часом вони випнуться такі високі, що й диби не знадобляться.

— То їм треба не диби на ноги, а дибу під спини — зразу й випнуться, — докинув здоровило.

Геріс Пийвода з розповіді Дика шалено зареготався.

— Йой, що ж це діється! Блазні на дибах у рожевому пір’ї — хіба тут на смерть не перепудишся? Такий зненацька нападе — мені міхур зі сміху лусне.

— Кажуть, чапля — царський птах, — мовив Старий Білл Кістка.

— Ну якщо царі мають звичку стояти на одній нозі й жерти жаб, то нехай.

— Чаплі боягузливі, — устряг здоровило. — Ми з Пиєм та Клетусом якось пішли полювати і набріли на чапель. Вони саме на мілині ласували пуголовками та риб’ячою мільгою. З себе чаплі гарні й гожі, хто б казав. Але щойно над головою майнув сокіл, вони умить позлітали, наче дракона побачили. Крилами так ляпали, що мене вітром з коня здмухнуло. Клетус устиг накласти стрілу і збити одну. Смакувала як качка, лишень не така жирна.

Але навіть Голубець зі своїми «Чаплями» блякнув перед дурною примхою братів, яких сердюки прозвали Панами-Брязкунами. Востаннє, коли невільники Юнкаю стали у полі проти Неблазних драконової королеви, вони швидко зламалися і втекли. Панам-Брязкунам спав на думку виверт, який мав урятувати їх від ганьби в майбутньому. Вони скували своїх вояків по десятеро разом — зап’ясток до зап’ястка, литка до литки.

— Жоден із тих убогих тепер утекти не зможе, — реготав Дик Солома, коли розказував, — хіба що десятка побіжить уся разом. А як і побіжить, то не надто швидко.

— Вони і в поході не надто швидкі, — зауважив Біб. — Шкандибають за півсотні верст позаду, а брязкіт нам аж сюди чути.

Були ще й інші ватажки — майже такі ж божевільні, коли не гірші. Панок-Вислощок, Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк, Звірятник, Дзюба, Заєць, Повізник, Напахчений Зух. Хтось мав два десятки вояків під рукою, хтось дві сотні чи дві тисячі — але всі ті вояки були невільниками, яких кожен отаман сам навчив та озброїв. Кожний ватажок вважав себе за неабиякого полководця, кожен був заможний, зарозумілий, згодний коритися лише самому Юрхазу зо’Юнзакові, зневажливий до простих сердюків і схильний до нескінченних, геть нікому не зрозумілих сварок за першість у війську.

За час, за який «Вітрогони» подолали п’ять верст, юнкайці відстали на чотири.

— Збіговисько смердючих жовтих телепнів, — скаржився Біб. — А спитай, то вони й досі не розуміють, чому «Буревісники» та «Другі Сини» перебігли до драконової королеви!

— Вони гадають, що за золото, — відповів Книжкар. — Інакше чого б це вони нам так добре платили?

— Золото мені миле, але життя миліше, — мовив Біб. — У Астапорі ми танцювали з каліками. Але стати проти справжніх Неблазних поруч із оцим набродом?

— Ми вже билися проти Неблазних у Астапорі, — відповів здоровило.

— Я сказав: справжніх Неблазних. Відрубати хлопчикові камінці м’ясницьким різаком і дати йому гостру шапчину — ще не означає зробити Неблазним. Драконова ж королева отримала справжніх — тих, які не тікають, коли в їхньому напрямку хтось пердне.

— А крім Неблазних, вона має ще драконів. — Дик Солома зиркнув на небо так, наче згадка про драконів мала накликати їх просто на голови полкові. — Гостріть мечі, хлопці, скоро скуштуємо справжньої битви.

«Справжньої битви» — подумки повторив Жабик. Слова застрягли йому в горлі. Битва попід мурами Астапору здалася йому досить справжньою, хоча він знав, що сердюки тримаються іншої думки.

— Та то не битва була, а різанина, — чулося після неї від співця-воїна Дензо Да-Хана.