Розділ «Смердюк»

— В тебе навколо рота кров, — зауважив Рамзай. — Ти знову пальці жував, га, Смердюку?

— Ні. Ні, ласкавий пане, присягаюся!

Якось Смердюк намагався відгризти собі підмізинного пальця, щоб зупинити біль — після того, як із нього здерли шкіру. Князь Рамзай ніколи просто так не відтинав людині пальця — він полюбляв оббілувати його і залишити, щоб плоть висихала, лупилася і загнивалася. Смердюка били батогами, різали і розтягали на дибі, але не було болю нищівнішого за той, що приходив після білування. Саме такий біль зводив людей з глузду; довго терпіти не ставало сили нікому. Рано чи пізно жертва починала верещати: «Благаю, не треба більше, зупиніть біль, відріжте його!», і тоді князь Рамзай виконував прохання. То була гра, в яку він полюбляв гратися. Смердюк вивчив її правила, про що свідчили його руки та ноги, але того разу він забувся і спробував зупинити біль самотужки — зубами. Рамзая це не потішило, і непокора коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.

— Я їв щура, — промимрив він.

— Щура?! — Бліді Рамзаєві очі блимнули у світлі смолоскипа. — Усі щури у Жахокромі належать моєму вельможному батькові. Як ти смів їсти його тварину без мого дозволу?

Смердюк не знав, що сказати, а тому змовчав. Одне хибне слово коштувало б йому пальця на нозі, ба навіть на руці. Доти він втратив два пальці на лівиці, мізинець на правиці, але лише один мізинець на правій нозі проти трьох на лівій. Рамзай полюбляв жартувати, що час відновити йому рівновагу, аби рівніше ходив. «Ласкавий пан жартує, — переконував він себе. — Пан не хоче мені шкодити, він сам сказав. Він робить мені боляче тільки тоді, коли я змушую його гніватися.» Його ласкавий пан був добрий та милостивий. Адже за деякі слова, сказані Смердюком тоді, коли він іще не вивчив свого імені та належного місця, пан міг би оббілувати йому обличчя.

— Я вже знудився з вашої вистави, — мовив пан у кольчузі. — Вріжте йому горло, та й по тому.

Князь Рамзай наповнив кухля пивом.

— Е ні, я не хочу псувати наше свято, ясний пане. Смердюче! Маю для тебе радісні вісті. Я одружуюся. Мій панотець везе мені панну Старк. Доньку князя Едарда — Ар’ю. Ти ж пам’ятаєш маленьку Ар’ю, хіба ні?

«Ар’ю-Підніжку, — трохи не відповів він. — Ар’ю-Коняку.» Роббову молодшу сестру, темноволосу, довгопику, тонку, як тростина, завжди брудну з голови до ніг. «Гарнюня в них була Санса.» Він пригадав часи, коли сподівався, що князь Едард Старк видасть за нього Сансу і оголосить своїм сином, але то були дитячі марення. Щодо Ар’ї…

— Я пам’ятаю її. Ар’ю.

— Вона стане володаркою Зимосічі, а я — її володарем.

«Але ж вона — маленька дівчинка.»

— Так, ласкавий пане. Покірно вітаю.

— Ти прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Якщо така ваша воля, ласкавий пане.

— О так, саме така.

Він знову завагався. Чи немає тут якоїсь жорстокої пастки?

— Так, ласкавий пане. З вашої волі та ласки. Це буде велика честь для мене.