Розділ «Джон»

Вона майнула рукою в бік Станіса, і великий рубін на її шиї замерехтів світлом.

«Він — камінь, а вона — полум’я.» Очі короля нагадували темні синці, глибоко поховані у кощавому обличчі. Він мав на собі сірий панцирний обладунок; облямована хутром парчова делія стікала золотою річкою з широких плечей. На панцирі проти серця короля було викарбувано палаюче серце Господа Світла. Голову оперізував вінець червоного золота з зубцями у вигляді кривих язичків полум’я. Коло нього стояла Вала, висока та вродлива. На її голову поклали простого обруча з темного спижу, але у ньому вона виглядала величніше, ніж Станіс у золоті. Очі дівчини були сірі, бестрашні, дивилися прямо і незворушно. Під горностаєвим кожушком вона носила біле і золоте. Медового кольору волосся заплетене було у складну косу, перекинуту через праве плече аж до стану. Холодок у повітрі додав барви її щокам.

Пані Мелісандра корон і вінців не носила, та всі знали, що саме вона — справжня королева при Станісові Баратеоні, а зовсім не та негарна жінка, яку він покинув мерзнути у Східній-Варті-біля-Моря. Подейкували, що король не збирається посилати по королеву Селису та їхню доньку, аж доки Ніч-Кром не буде готовий до мешкання людей. Джон співчував їм — Стіна пропонувала дуже мало з тих вигод, до яких звикли південські панії та дівчатка вельможних родів, а в Ніч-Кромі їх геть не водилося. То було похмуре і непривітне місце — навіть у найкращі свої часи.

— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! — скричала Мелісандра. — Уздріть лиху долю тих, хто обирає пітьму!

Ріг Джорамуна вибухнув полум’ям. Воно стрибнуло вгору з виттям і сичанням; вихори зеленого та жовтого вогню затанцювали з тріскотінням, утворивши високий яскравий стовп. Бахмутик Джона занепокоєно сахнувся; у лавах воїнів Варти та короля подекуди також намагалися вгамувати своїх коней. Стогін пролунав з боку палісаду, де вільний нарід раптом побачив свою надію у вогні. Кількоро закричали і залаялися, але решта завмерла у скорботній мовчанці. На пів-удару серця руни, викарбувані на золотих кільцях, здавалося, замерехтіли у повітрі. А тоді королевині люди одним поштовхом вкинули ріг до вогняної ями.

Усередині клітки Манс Розбишака дер нігтями зв’язаних рук зашморг на шиї та вигукував щось недоладне про зраду і відьомство, заперечував свій королівський титул, зрікався своїх людей, свого імені — усього, ким і чим він був за життя. Він верещав про милосердя, проклинав червону жінку, а тоді почав навіжено реготати.

Джон дивився, не відводячи очей. Він не хотів видатися своїм братам слабкодухим та лякливим. З собою він привів дві сотні братчиків — більше як половину залоги замку Чорного. Вишикувавшись урочистими чорними лавами з довгими списами у руках, вони накинулися каптурами, щоб сховати обличчя… і ту правду, що мало не більшість із них складали сивобороді старі та зелені хлопчаки. Вільний нарід боявся Варти — і Джон хотів, щоб вони повезли свою осторогу з собою на південь від Стіни, до нових домівок.

Ріг гепнувся між дров, листя та розпалу, і за якісь три удари серця уся яма яскраво запалала. Вчепившись у пруття клітки зв’язаними руками, Манс рюмсав і благав. Відчувши доторк вогню, він почав смикатися і пританцьовувати, а тоді його вигуки перетворилися на один довгий вереск болю та жаху без слів. Усередині клітки він тріпався, наче палаючий листок, наче метелик, що втрапив у полум’я свічки.

Джон мимоволі пригадав пісню.

Браття мої, браття, край мені прийшов —

Лютий той дорнієць мене віднайшов.

Смерть на всіх чатує, та я рай спізнав —

Я ж того дорнійця жінку скуштував!

Вала стояла на помості так нерухомо, наче її вирізьбили з солі. «Вона не плакатиме, і очей не відвертатиме.» Джон спитав себе, що б зробила Ігритта на її місці. «Жінки — сильна стать.» Думки його перекинулися на Сема, на маестра Аемона, на Йолю з дитиною. «Вона мене проклинатиме навіть з останнім подихом. Але я не бачив іншого способу.» Зі Східної Варти повідомляли про люті шторми у вузькому морі. «А я ж хотів, щоб їм було безпечно. Годувати крабів на дні моря — отака їм від мене безпека?» Минулої ночі йому наснилося, як Сем потопає, як Ігритта помирає з його стрілою в грудях (насправді стріла була не його, але уві сні завжди належала йому), як Йоля плаче кривавими слізьми.

Джон Сніговій відчув, що надивився вдосталь.

— Ану ж бо, — мовив він.

Ульмер з Королівської Пущі устромив списа в землю, зняв з плеча лук і витяг із сагайдака чорну стрілу. Миленький Донел Схил відкинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіре Перо і Бен Бородань наклали стріли, зігнули луки, випустили разом.

Одна стріла влучила Мансові Розбишаці у груди, інша у живіт, ще одна у горло. Четверта вдарилася у дерев’яну клітку і затремтіла в ній на мить, поки не спалахнула вогнем. Жіночі схлипи відбилися від Стіни, коли король дичаків осів на підлогу клітки, наче лялька без кісток, охоплена полум’ям.

— І ось його варта добігла кінця, — пробурмотів Джон собі під ніс. Колись Манс Розбишака був воїном Нічної Варти, хай і зміняв чорний кобеняк на залатаний яскравим червоним шовком.

Вгорі на помості Станіс насупив чоло. Джонові не хотілося дивитися йому в очі. Від клітки відвалилося дерев’яне дінце, пруття тріщало і ламалося. Щораз як вогонь стрибав угору, від неї відпадали нові й нові гілки — вишнево-червоні та чорні.