Розділ 4

Ми зв’язували та затягували, як скажені, поки не вдалося з’єднати всі простирадла докупи. Я припасував один кінець до труби, що здавалася міцною, та звісив простирадлову мотузку через край даху.

— Хоч на двадцять футів нижче, — зауважив Стінгер, позираючи на землю. — Іди першим, бо ти легший і, якщо наша мотузка мене не витримає, у тебе залишиться шанс. Ну ж бо!

Із такою логікою важко не погодитися. Я переліз через парапет і взявся за верхнє простирадло. Стінгер несподівано сердечно потис мою руку. Я почав спускатися.

Це було нелегко. У мене й так утомилися руки, та ще й тканина простирадел така, що її важко схопити. Я злазив так швидко, як тільки міг, бо сили майже вичерпалися.

Нарешті мої ноги повисли у повітрі — я досяг кінця мотузки. Жорстка бруківка в’язничного подвір’я здавалася внизу такою далекою. Відпустити мотузку було надто важко чи, можливо, надто легко. Просто сил тримати її більше не ставало. Я розчепив пальці та відчув удар.

Покотився, сів на землю, важко дихаючи. Вдалося. Високо вгорі я бачив силует Стінгера, який злазив мотузкою, перебираючи руками. За секунду він був на землі біля мене, приземлившись легко, як кіт, і допоміг мені підвестися. Він підтримував мене, поки ми дійшли до воріт. Мої пальці тремтіли, тому я не міг відчинити замок. Ми такі помітні тут, на світлі, тож якщо хтось із охорони надумав би визирнути у вікно, нас неодмінно впіймали б…

Я довго шпортався із замком, затамувавши подих, потім вирішив заспокоїтися та спробувати ще раз, повільно й обережно намацуючи всі канавки, повертаючи та проштовхуючи. Я зміг із ним упоратись, і ми зникли за дверима. Стінгер тихо зачинив за нами ворота, потім розвернувся та побіг у нічну темряву. Я не відставав від нього ні на крок.

Ми вільні!