Розділ 4

— Я великодушна людина, Віллі, тобі пощастило. Я тебе не вбиватиму.

Мої слова, здається, його заспокоїли, бо я відчув, як перестало тремтіти його тіло.

— Ти мені допоможеш. Якщо зробиш це, то не постраждаєш. Слово честі. Тепер приготуйся відповісти на моє запитання. Добряче подумай, перш ніж щось говорити. Ти маєш прошепотіти лиш одну-єдину річ. Скажи мені номер камери Стінгера. Кивни головою, якщо готовий. Добре. Я забираю рушник. Але якщо викинеш тут мені якогось коника чи намагатимешся промовити щось іще, ти — труп. Поїхали.

— 231В.

Наш поверх. Добре. Рушник повернувся на місце. Потім я добряче натиснув біля його правого вуха на судину, що постачає кров до головного мозку. Шість секунд — непритомність, десять — смерть. Він сіпнувся, потім знову зм’як. Я прийняв палець, дорахувавши до семи. Широка я натура, хай йому грець.

Я витер рушником обличчя та руки, намацав черевики, взувся, надягнув іншу сорочку й куртку, залпом випив літр води і приготувався знову зустрітися зі світом. По тому поздирав простирадла з ліжок, затиснув їх під пахвою та вийшов із камери.

Навшпиньки, так тихо, як тільки міг, я прослизнув до камери Стінгера, відчуваючи, що мене не зупинити. Мій план, безперечно, безглуздий і небезпечний. Але після всіх страхів цього вечора я, здається, зовсім втратив здатність боятися. Двері камери відчинилися від мого делікатного доторку, а Стінгер розплющив очі, щойно я потрусив його за плече.

— Одягайся, — швидко вимовив я. — Ми вшиваємося звідси просто зараз.

Він усе зрозумів, нічого не питаючи. Одягався, поки я здирав простирадла з його нар.

— Нам треба ще два простирадла, — сказав я.

— Я візьму в Едді.

— Але він прокинеться…

— Я подбаю, щоб він знову заснув.

Едді пролепетав якесь сонне запитання, потім розлігся звук важкого удару. Едді знову заснув, а Стінгер повернувся із простирадлами.

— Ось що ми зробимо, — почав я. — Я знайшов шлях через дах. Ми поліземо туди, зв’яжемо простирадла докупи та спустимося по них. Добре?

Добре?! Я ніколи у своєму житті не чув божевільнішого плану. Але не для Стінгера.

— Добре! Ходімо.

Знову на цій драбині. Як вона мені остогидла за сьогодні! І взагалі — я втомився. Я видерся щаблями драбини, відчинив люк, закинув простирадла через нього на дах. Стінгер не зронив жодного слова до того, як за нами зачинився люк.

— Що сталося? Я чув, що ти втік, і вже лаштувався тебе вбити, коли вони знайдуть.

— Усе не так просто. Я тобі розповім, коли виберемося звідси. А тепер треба дати раду простирадлам. Зв’язуймо протилежні кінці вздовж; мусимо зробити нашу мотузку настільки довгою, наскільки можливо. В’яжи морським вузлом, як навчають бойскаутів. Ось так.