Розділ 4

— Але люк зачинений.

— Як і двері камери, з якої він вибрався. Дивись навколо уважно.

Важкі кроки обійшли дах навколо, потім повернулися.

— Його тут немає. Тут навіть немає, де сховатися. Він не висить, тримаючись за край даху, я перевіряв.

— Є ще одне місце, яке ми не оглядали.

Я відчув, як їхні очі пропікають метал і дивляться на мене. Серце знову шалено закалатало. У відчаї вхопився за іржавий метал, дослухаючись до кроків, які наближалися.

— Він не міг туди залізти. Надто високо. Мені не вдається і дотягнутися до верхнього краю.

— Ти й до власних шнурків не дотягнешся. Іди, підсадиш мене. Якщо я вилізу на тебе, то зможу схопитися за ребро. Все, що треба, — це кинути один погляд. Лиш один-єдиний.

Він навіть не здогадувався, наскільки має рацію. Лиш один погляд. Я не міг зарадити невідворотному. Млявість поразки затопила мене. Я лежав там, слухаючи їхні прокльони та пирхання. Шкряботіння поближчало, і десь за фут від мене з’явилася велетенська рука, що трималася за край даху. Очевидно, спрацювали інстинкти, бо, присягаюсь, у мене не було жодного свідомого задуму. Моя рука згребла мертву пташку й поклала її на край, біля пальців, що за мить ухопили її.

Наслідки цього вчинку перевершили всі очікування. Пташка зникла, як і рука, це супроводжувалося вигуками, шкряботінням і двома гучними глухими ударами.

— Що ж ти робиш?

— Я схопив цю гидоту. О-о-о, моя щиколотка, здається, зламана.

— Перевір, чи можеш ти на неї ступати. Хапайся за моє плече. Спирайся на іншу ногу. Ось так.

Із галасом і шумом охоронці вилазили через люк назад, а я зітхнув із полегшенням. Вони можуть незабаром повернутися (не варто ігнорувати таку ймовірність), але перший раунд я виграв. Спливали секунди, потім хвилини, доки я усвідомив, що виграв і другий раунд. На даху більше не шукали. Сирени вимкнули, а метушня тривала внизу, на ґанку. Там лунали вигуки та грюкання дверей, ревіли мотори, автомобілі вирушали в нічну темряву. Не так швидко по тому почали вимикати світло. Перша хвиля пошуків минула. Я задрімав, але різко змусив себе прокинутися.

«Дурню, ти досі по вуха в лайні. Вони тебе розшукували, але ж не знайшли. Тож можеш закласти свого останнього бакса, що з першими променями сонця обнишпорять кожну шпарину, кожен закуток. І прийдуть сюди вже з драбиною. Тож ворушися».

І я навіть знав, куди податися. В останнє місце, де мене шукатимуть цієї ночі.

Знову через люк, вниз темним коридором. Окремі в’язні ще перемовлялися про події цієї ночі, але всі вже повернулися на нари. Я тихенько зісковзнув сходами вниз, просто до камери 567В. Відчинив її в абсолютній тиші й так само тихо зачинив за собою. Проминув свої розколошкані нари та наблизився до нар, де мій любий стукач Віллі спав сном святого дурника.

Коли моя рука затисла його рота, очі Віллі майже вилізли з орбіт від жаху, а я отримав першокласне садистське задоволення, прошипівши йому на вухо:

— Ти покійник, падлюко, прощайся з життям. Ти покликав охорону й тепер отримаєш по заслузі.

Його тіло скорчилося, а потім зм’якло. Очі заплющилися. Я вбив його? Спершу я навіть пожалкував про свій поганий жарт. Ні, не мертвий, просто вирубився, Віллі дихав легко та повільно. Я взяв рушник, намочив у холодній воді та приклав йому просто до тіла. Крик співкамерника перейшов у булькання: я затулив йому рота рушником.