Розділ 25

— Он там! — вигукнув я. — Вартові! Нас побачили!

Капо вистрибнув зі свого вагона й побіг у мій бік.

— Двоє чоловіків. Ховалися тут. Вони помчали до фортеці.

Дімонте скреготів зубами від безсилої люті:

— Ми не можемо наздогнати їх у нашому теперішньому стані. Доссію попередять, він устигне втекти.

Капо глянув на своє розпорошене військо й підкликав офіцерів.

— Ти, Баркусе, зоставайся тут, почекаєш, доки підтягнуться всі, підготуєш рапорт. Я беру всіх дужих чоловіків. Хай скористаються моєю машиною. Ми прямуємо вперед!

Я виліз на дах, щойно машина рушила вперед. Солдати, схопившись за неї, бігли поряд. Парова машина шкварчала і швидко пихкала паром, поки ми вишкрібалися на пагорб і спускалися зі схилу. Звідти вже було видно фортечні башти, з яких валив дим. Коли ми оминали наступний вигин пагорба, зустрілися з групою людей, які відступали, розмахуючи зброєю і стріляючи.

Ми не сповільнилися. Паровий двигун відчайдушно верещав, ми ревли у відповідь, лють штовхала нас уперед. Але ворог утік. Нам лишилося споглядати, як війська запасу приєдналися до решти нападників і всі разом відплили озером на веслових човнах. Дорога через греблю порожня. За нею проступали зламані ворота, над якими курів дим. Я був біля капо, коли ми посунули вперед. Довгі дошки лежали на місці зламаного мосту, сам міст, напівпіднятий, висів на ланцюгах. У пробоїнах з’явився солдат, хитаючись, він підняв меч, вітаючи нас салютом.

— Ми відбили їх, капо, — сказав він і вийшов до нас понівеченим мостом. — Вони зламали ворота й увірвалися у двір, але ми стримували їх біля башти. Вони лаштувалися підпалити зовнішні двері до того, як утекти.

— Як леді Дімонте, діти?

— З ними все гаразд. Скарбниця також неторкана.

Проте солдатські казарми — позаду внутрішнього двору, не в башті. Я метнувся туди на чолі тих, хто теж це усвідомив, переліз через зруйновані ворота. Там побачив багато трупів. Неозброєні зброєносці, зарубані під час нападу. Оборонці виходили з башти, серед них повільно йшов і Дренг. Його одяг просяк кров’ю, кров укривала й сокиру в руці, але його самого, здається, не поранили. Я зазирнув йому в очі та прочитав там глибокий сум. Дренгу не довелося нічого казати, я й так усе осягнув. Утім, він усе-таки вимовив ті слова:

— Мені шкода. Я не міг їх зупинити. Він мертвий, наш старий. Мертвий.