Розділ 25

Цікаво. Репетував і лаявся брат Фарвел, навіть рвав волосся на голові. Це мене здивувало найбільше. Я ніколи ще такого не бачив. Погойдуючись, звівся на ноги, щоб роздивитися, чому він так засмутився. Що ж, можу його зрозуміти.

Він стояв біля однієї зі своїх метальних машин, яка замість нести смерть, очевидно, померла сама. Здавалося, вона вибухнула, перетворившись на мішанину заліза та різних металів. Довгу руку розпилено на три частини, навіть колеса відкручено від основи. Зараз вона стала просто купою непотребу. Брат Фарвел усе ще бігав, хрипко вигукував, вирване волосся віялося за вітром позаду нього.

Інші ченці теж лементували, а брат Фарвел кинувся вбік і наблизився до Капо Дімонте, який щойно став на рівні.

— Треба знищити їх! — загарчав Фарвел так, що капо довелося прикрити вуха долонями. — Те, над чим я працював упродовж років, розтрощено, зламано. Усі мої метальні машини, усі тарани на парових двигунах. Це зробив він, Капо Діноблі. Збирай людей, атакуй фортецю, він має поплатитися за свій злочин.

Капо повернувся подивитися на фортецю. Вона виглядала так само, як і на світанку, спокійно та неприступно, з піднятим досі мостом, наче того, що сталося вдень, взагалі не було. Дімонте поглянув на брата Фарвела й холодно промовив:

— Ні, я не поведу своїх людей проти тих стін. Це самогубство, а про самогубство ми не домовлялися. Це ваша авантюра, не моя. Я погодився допомогти взяти фортецю. Якби ви пробили вхід вашими машинами, я б пішов в атаку. Така була домовленість.

— Ти не можеш відмовитися від свого слова.

— Я й не відмовляюся. Проломіть стіну, і я атакуватиму. Ти обіцяв, що зробиш це, тож роби.

Брат Фарвел почервонів, підняв кулаки й кинувся вперед. Капо залишився на місці, але витягнув меч і виставив його перед себе.

— Бачиш оце? — виголосив він. — Я досі озброєний, мої люди досі озброєні. Це повідомлення. Проте я прекрасно розумію, що люди Діноблі могли забрати нашу зброю й перерізати нам горлянки, поки ми валялися непритомні. Втім, вони так не вчинили. Вони не хочуть зі мною воювати. Я теж не воюватиму з ними. Хочете битися — бийтеся самі.

Носком черевика він штовхнув горніста, який лежав біля нього:

— Грай на відступ.

Ми були щасливі залишити Чорних Ченців у тому полі розглядати уламки їхніх машин і планів. Звістка про відступ швидко поширилася серед солдатів, і гримаси болю змінилися усмішками, а головний біль — полегшенням. Не буде битви — не буде втрат. Чорні Ченці заварили кашу, хай самі тепер її жеруть. Я посміхався особливо широко, бо мав гарну новину для Слона.

Тепер я знав, як нам покинути Спіовенте.

Я добре тямив, що сталося напередодні. Рух наших військ у пітьмі помітили за допомогою якихось високотехнологічних пристроїв, не інакше. Приховані спостерігачі, напевно, бачили і прокладену в лісі дорогу для метальних машин. Вони зрозуміли суть операції. Гучномовець прилаштували на дереві й активували за допомогою радіо. Газ, яким нас нейтралізували, — складна сполука, розроблена з високою точністю. Все це поза межами можливого для Богом забутого світу Спіовенте. Напрошується логічний висновок.

У фортеці Капо Діноблі перебувають інопланетяни. Вони там захопили владу й чимось займалися. Своєю діяльністю вони роздратували Чорних Ченців настільки, що ті запланували атаку на фортецю. Проте атака зазнала нищівної поразки. Добре. Ще один ворог мого ворога. Ченці були джерелом нечисленних технологій, наявних на цій планеті. Технології, які, настільки я знав, повністю монополізовані військовими. Я напружив пам’ять, щоб пригадати довгу лекцію Слона з геополітики й економіки. Розв’язання наших проблем ось-ось мало зринути в моєму мозку, коли в лісі пролунала стрілянина.

Я разом із усіма подався вперед, щоб роздивитися знесиленого гінця, розпростертого на траві. Капо Дімонте стояв до нього спиною, потрясаючи кулаками в небо:

— Це удар у спину — атака на фортецю, поки я в поході. Хто здатен на таку підлість?! Цей сучий син Доссія, ось хто! Ми виступаємо зараз. Марш-кидок! Назад! Додому!

Похід, який мені ніколи не хотілося б згадувати. Ми відпочивали лише тоді, коли виснаження валило з ніг. Пили якусь воду, зводилися на ноги й ішли далі. Потреби нас бити чи спонукати не було, бо всі розуміли: треба поспішати. Родина капо, його багатство — усе залишилось у фортеці під охороною лише невеликого загону. Кожен із нас був зацікавлений повернутися якнайшвидше так само, як і наш командир, тому що наше вбоге майно теж зберігалося там: зброєносці охороняли наші бідні пожитки. Дренг, якого я заледве знав, але вже почувався відповідальним за його життя. І Слон. Якщо фортецю візьмуть, що з ним станеться? Нічого, він старий чоловік, незагрозливий, зовсім не ворог їм.

Я розумів, що це не так. Одначе, переконуючи себе, намагався трохи заспокоїтися. Слон — раб, який утік. Відомо, яка доля таких рабів на Спіовенте. Ще води, трохи їжі вдень, потім похід усю ніч. На світанку я помітив, що наше військо розтягнулося на багато кілометрів. Я, молодий, здоровий і стурбований, опинився попереду. Тепер міг зупинитися і трохи перепочити, перевести подих. Попереду на дорозі я вгледів двох чоловіків, які вискочили з кущів і зникли за пагорбом.