Розділ 19

Раб вищирив чорні поламані зуби:

— Битися ми не будемо, але попереджуватимемо тебе про напад, якщо ти не лупцюватимеш нас, як він.

— Ніхто вас не битиме. Допоможете?

Усі закивали, погоджуючись.

— Добре. Тоді перше завдання — викинути вашого колишнього погонича з воза. Я не хочу бачити його, коли він отямиться.

Мої нові підлеглі виконали наказ із неабияким ентузіазмом, додавши навіть кілька копняків із власної ініціативи.

— Дякую за допомогу, Джеймсе, — сказав Слон. — Я подумав, тобі однаково доведеться рано чи пізно битися з ним, тож краще зробити це раніше, поки я відверну його увагу. Завдяки тобі ми вже більше не звичайні раби. От і почалося наше сходження соціальною драбиною цього суспільства. Хай йому біс, а це ще що таке?

Я глянув туди, куди він вказував, — і мої очі теж полізли на лоба. Зрозуміло одне: це машина. Із деренчанням і брязкотом, випускаючи дим, вона повільно рухалася до нас. Водій зупинив її перед нашим возом, потім під’єднав його до своєї пекельної машинерії. Поштовх — і ми повільно рушили.

— Дивись уважно, Джиме, — сказав Слон. — Ти бачиш механізм часу зародження техніки, давно забутий і втрачений. Ця машина працює на пару, хай йому грець. Знаєш, а мені починає тут подобатись.

Я не був зачарований доісторичними машинами, як мій компаньйон. Я думав про побитого погонича та про те, що станеться, коли він знову прийде по мою душу. Треба якомога швидше вивчати правила цієї планети. Я наблизився до інших рабів, але ще до того, як нам удалося поспілкуватися, ми проторохтіли по мосту та в’їхали через ворота у високу кам’яну фортецю. Водій нашої парової колісниці зупинився й гукнув:

— Вивантажуйте це.

На своїй новій посаді погонича я пробував керувати творчим процесом, але мало чим допоміг. Коли ми вивантажили останній ящик, один із рабів покликав мене:

— Він біля воріт позад тебе!

Я швидко обернувся. Екс-погонич уже стояв там, подряпаний, закривавлений, із червою, перекошеною від люті пикою.

Він заревів і попер на мене.