Розділ 19

— З кращого боку. Так, завжди знайдеться гарний бік справи. Наприклад, ми зараз далеко від Біт О’Хевен і наших проблем із поліцією. Це новий старт.

— Старт із дна помийної ями? Рабами?

— Правильно! Тому шлях тільки вгору!

Слон слабко всміхнувся на цей жарт, тож я поквапився продовжити:

— Наприклад, вони нас обшукали та забрали все. Все, крім цього. Я досі маю в черевикові невеликий сувенір із в’язниці. Ось!

Я дістав відмичку, й усмішка мого побратима поширшала.

— І вона працює. Дивись.

Я зняв свої больові кайдани й начепив їх знову.

— Тож ми втечемо, щойно будемо готові.

Тепер його кислу міну змінила широка посмішка. Він нахилився до мене й торкнувся мого плеча у пориві дружніх почуттів.

— Ти маєш рацію. Спершу ми будемо слухняними рабами. Вивчимо структуру цього суспільства, його ланки, виявимо, чи можливо переходити з однієї ланки до іншої, які джерела багатства тут наявні та як їх здобути. Щойно я з’ясую, де в цьому світі є приховані ходи, ми знову станемо щурами. Не сталевими, боюсь, а живими — пухнастими й зубатими.

— Щур — це завжди прекрасно. Ми повертаємось!

Нам довелося посунутися, бо на віз полетів перший із ящиків. Від удару віз затріщав і застогнав. Коли завантажили останній ящик, робітники залізли й самі. Я радів із поганої видимості: мені не хотілося розглядати цих бідолах зблизька. Троє нечесаних, брудних, неголених чоловіків, одягнених у лахміття (вони не мились уже давно, мій ніс одразу ж дав знати про це). Потім застрибнув четвертий чолов’яга, ще більший і ще огидніший за інших, хоч і в трохи кращому одязі. Він наблизився до нас, і я на додачу відчув його огидний сморід.

— Ви знаєте, хто я? Я погонич. Це моя ланка, і ви коритиметеся всьому, що я скажу. Перше, що я кажу: ти, старий, знімай куртку. На мені вона виглядатиме краще.

— Дякую за пропозицію, — відповів Слон найсолодшим голосом. — Але я, мабуть, відмовлюся.

Я знав, що він робить, і сподівався з честю виконати свою місію. Тут бракувало місця для розвороту, а цей бик удвічі важчий за мене. У мене є один удар, не більше, і цей удар має бути точним.

Наш погонич заревів від люті й кинувся до нас через ящики. Налякані раби відразу ж забралися йому з дороги. Я сидів збоку, тож він не звернув на мене уваги. Прекрасно. Погонич уже майже дістався Слона, коли я гепнув його в шию складеними докупи кулаками. Цього вистачило; він непритомним упав на ящики. Я обернувся до рабів, які дивилися на нас широко розплющеними очима.

— У вас новий погонич, — повідомив я присутніх, і вони швидко закивали на знак згоди. Я тицьнув пальцем у найближчого з них: — Як до мене звертатись?

— Погонич, — одразу ж відповів він. — Тільки не ставай спиною до того здоровила, коли він очуняє.

— Ви допоможете мені?