Розділ 11

Тепер уже я спітнів. Якби я тільки міг сказати Слону, щоб він не створював зайвих труднощів. Як я діятиму, коли його схоплять потворні поліцейські здоровила? Двоє з них чекали на наказ судді. У цю мить Слон звів очі. Він глипнув на суддю з таким презирством і огидою, що, мабуть, спромігся б і вбити поглядом.

Але він вставав! Полісмени зупинилися, коли велетенські руки Слона взялися за міцний поручень. Поручень заскрипів — гігантське тіло повільно підводилось. З гордим виглядом Слон покинув поручень і опустив руки…

Зараз! Я натиснув кнопку. Вибухи були неголосними, але мали драматичний ефект. Вони відірвали два болти, на яких тримався люк. Під чималенькою вагою Слона люк розчахнувся, і він упав униз зі швидкістю ракети. Я кинувся до приставної драбини, щойно він упав позад мене, проте ще встиг глянути на залу суду в екран.

Коли підсудний зник з поля зору присутніх у залі, там запанувала тиша. Пружини зачинили люк, а я вставив тяжкі металеві болти під пружинами, надійно його заблокувавши. Усе сталося швидко: Слон іще підстрибував на брезентовій підстилці вгору-вниз, як на батуті, коли я вже спустився до нього. Він флегматично подивився на мене та промовив:

— О, Джиммі, приємно знову тебе бачити.

Схопившись за мою руку, Слон ступив на підлогу. Над нами зчинилася метушня, крізь підлогу чулися вигуки, галас, біганина. Я дозволив собі дуже приємний погляд на екран, на скажені очі судді, на розгублених полісменів.

— Це вражає, Джиме, справді, — сказав Слон, так само милуючись сценою на екрані.

— Точно, — погодився я. — Можеш милуватися, поки скидатимеш одяг. Дуже швидко, пояснення потім.

Без жодного заперечення він роздягнувся — ще до того, як я закінчив говорити. Оголилося огрядне тіло у вишуканій пурпурній білизні. За моєю командою він підняв руки над головою. Стоячи на сходах, я накинув на нього величезну сукню.

— Ось пальто. Надягни його. Ця сукня до підлоги, тож взуття можна не змінювати. Капелюх і помада, нафарбуйся, поки я відчиню двері.

Він виконав мої накази без заперечень. Слон зник, а натомість з’явилася справді гігантська леді. Над нашими головами стукотів молоток, але Слон не звертав на це уваги.

— Ходімо! — покликав я, і він задріботів кімнатою — зовсім як жінка.

Я тримав двері зачиненими, поки він наздогнав мене, і скористався цими кількома секундами для попередження:

— Вони незабаром будуть на сходах у підвал, але сходи заблоковано. Ми підемо іншим шляхом.

Я надягнув поліцейську каску, що пасувала до уніформи на мені:

— Ти ув’язнена під моєю вартою. Ми виходимо. Зараз!

Я взяв його за руку, і ми звернули наліво, у запилюжений коридор. Із заблокованих сходів над нами долинали грюкання та вигуки. Ми поквапилися до котельні та через неї до коротких сходів, які вивели до важких дверей на вихід зі змащеними мною напередодні петлями та замком. Двері відчинилася в один дотик, і ми опинилися в коридорі…

…Не далі як на відстані руки від полісмена, який стояв там на чатах. Сам.

На оцінювання ситуації пішла секунда. Двері відчинено в дальньому кінці вузького коридору. Біля нас — глухий кут. Люди та свобода чекали на нас там, на вулиці. Від них нас відділяв лиш один-єдиний коп. Позаду заворушився Слон. Щось тріснуло в нього під ногами. Полісмен озирнувся на звук.

Я помітив, як його зіниці розширилися від здивування: леді за мною справді вражала. Скориставшись миттю, поки моя леді відвертала його увагу, я стрибнув уперед, дотягнувся до голови, щоб іще трохи повернути її в тому самому напрямку. Він дужо стиснув мене, але його руки швидко зм’якли. Коп знепритомнів, щойно я повернув його голову на сорок шість градусів від звичного положення. Я поклав його на землю, а потім зупинив Слона, який уже рушив уперед: