Розділ п'ятдесят сьомий

Одна жінка зойкнула, помітивши Стейсі, що підійшла, накульгуючи, до ґрат. Раптом усі з'юрмилися біля брами; вони дивилися на неї запалими очима, не вірячи собі.

— Ти хто?

Це спитала ота, з гортанним голосом. Вона була гарна, темноволоса, з довгими віями та великими очима.

— Мене звуть Стейсі. А ви — хто ви? Чому ви тут?

— Ірина. Моє ім'я Ірина.

Молода жінка міцно вхопилася за ґрати.

— Дякую тобі, милостивий Боже, — прошепотіла вона, звівши очі вгору. Потім подивилася на Стейсі, і в обличчі її засвітилася надія. — Ми тут ув'язнені. Допоможи нам! Тут є ключ.

— А де він? — Стейсі оглянула стіни, та не побачила ані поличок, ані гачків.

— У коридорі. За однією з картин. Не барись!

— А за якою картиною? — Стейсі вже бігла назад до картин, хоча нога з кожним кроком боліла все сильніше.

— Не знаємо, — відповів чийсь голос їй услід. — Ми тільки бачимо, що вони беруть ключ з-під якоїсь із них. Швидше, благаємо, швидше!

Стейсі піднімала картини, одну за одною. Де ж ключ? Щомиті їй здавалося, що її схоплять і замкнуть за ґратами разом із жінками.

Їхні повні відчаю обличчя стояли в неї перед очима, коли вона з натугою підняла найбільшу картину, мало не впавши навзнак: картина зірвалася зі свого гака. І тут вона побачила ключ — великий чорний ключ у формі літери F висів на цвяху за картиною.

Тремтячими пальцями вона схопила його й побігла коридором. Ушкоджена нога страшенно боліла, руки тремтіли так сильно, що вона ніяк не могла вставити ключ у замок, а коли врешті-решт брама розчахнулася, дівчинку мало не затоптали.

Жінки несамовито побігли повз неї далі вниз тунелем. Зупинилася тільки Ірина. Поцілувала Стейсі в щоку, схлипнула стиха. І вхопила її за руку.

— Біжімо з нами, янголятко, — мерщій!