Розділ сорок другий

Агат і бурштин немов поважчали — і світло, яке відбивали ці кабошони, засліпило його. Девід стиснув кулак, щоб пригасити їхній блиск, і знову засунув камені в кишеню.

«Колись я вже послухав Кріспіна. Діяв імпульсивно. Цього разу так не буде. Цього разу, — подумав Девід, — я вже не оступлюся. Я буду дуже обережним, перш ніж зробити хоч крок».

— Що це означає — усі рейси скасовано? — Девід ледь стримався, щоб не вирвати в Йаелі телефон.

— Ти мені не віриш? Тоді сам спробуй умовити аеропорт дати дозвіл на виліт під час надзвичайного стану. Не впевнена, що в тебе щось вийде.

Девід глибоко вдихнув. «Тримай себе в руках», — наказав він собі.

— Який іще надзвичайний стан?

— Здається, Іран планує ядерну атаку, — голос Йаелі тремтів від напруження. — Ходімо до телевізора.

Вони побігли до їдальні Центру — великої кімнати з довгими столами, вкритими паперовими скатертинами, біля яких рядком стояли червоні стільці. Якби не великий телевізор на задній стінці, усе було б дуже схоже на звичайнісіньку шкільну їдальню. Вони стали поруч із Йосефом, котрий не відривав очей від екрана, так само, як і десять-дванадцять похмурих, мовчазних ізраїльтян.

— Вони звинувачують Сполучені Штати й Ізраїль у вибуху танкера в порту Дейєр минулого тижня, — сказала Йаелі тендітна жінка з окулярами на ланцюжку.

Девід пополотнів. Диктор оголосив, що кількість жертв дорівнює вже трьомстам.

Невже минуло лише кілька днів відтоді, як він дивився теленовини в аеропорті перед вильотом до Нью-Йорка? А враження таке, ніби спливла ціла вічність після його від'їзду з Вашингтона.

— І через оцей нещасний випадок, — гарячкував гладкий ізраїльтянин з обвітреним обличчям, — мають загинути мільйони невинних людей? Нас урятує тільки чудо, — додав він тихо, але палко.

— Ребе, ось людина, яка може здійснити чудо. — Десять голів повернулись убік Йосефа Олінскі. Десять пар очей побачили, як він поклав руку на плече Девіда. — Це Девід Шепард, ребе Кардозо. Він прибув до Сафеда зі своїм щоденником і двома самоцвітами з нагрудника нашого коген ґадоль[6].

Усі присутні разом зойкнули. Йаель побачила, як напружилося Девідове обличчя. Вона зрозуміла, що він відчуває себе в пастці. Вона знала, що його гнітить неспроможність урятувати свою дитину.

— Попрацюй із нами, Девіде, — попросила вона лагідно, а рабин уже йшов йому назустріч із простягнутою рукою. — Просто зараз. І це єдиний спосіб для тебе визволити Стейсі. Щойно аеропорт відкриється, присягаюся, ти одразу ж вилетиш. Але зараз нам потрібен не тільки твій щоденник. Нам потрібен ти САМ. Твій мозок може приховувати ще якісь відомості. Оце місто — єдине, де ти повинен перебувати. Заради Стейсі. Заради ламед-вовників, які ще живі. Заради спасіння світу.

«Неначе я маю вибір», — подумав Девід. Відчай посилив його безпорадність, але він розумів, що вона має рацію.

Він подивився на обвітрене обличчя рабина, котрий був ненабагато старший за нього, і потиснув простягнуту руку.

— Коли почнемо? — спитав він коротко.

Вони пройшли крізь величезний комп'ютерний зал на верхньому поверсі, і рабин Кардоза коротко розповів Девідові про Центр кабалістики Гавриїла.

— Ось тут ми вивчаємо папірусні фрагменти, що пройшли апробацію в Комісії старожитностей, — повідомив він захекано, бо вони йшли вгору сходами. — Коли археологи їх знаходять, комісія проводить експертизу на автентичність і визначає їхній вік. А потім ми скануємо цифрові копії в комп'ютери та шукаємо приховані послання від Га-Шем.