Розділ двадцять дев'ятий

— Мамо, це той! — проридала вона й пірнула під Гатчів джип.

Мередіт схопила пістолет Гатча та спробувала прицілитися. Але в неї так трусилися руки, що довелося до крові прикусити нижню губу. Чоловік не звертав на неї жодної уваги. Він щось відстібував від ременя.

Мередіт заклякла: вона побачила, як він метнув у бік крамниці гранату.

Стріляй у нього, ну ж бо! Стріляй! — волав її внутрішній голос. Мередіт скосила очі й натиснула на гачок, — від ударної сили пострілу її відкинуло на Гатча. І тієї ж миті громовий вибух висадив у повітря крамницю, і з вікон вирвалися язики полум'я.

Мередіт уся заціпеніла. Потім якось підвелась і спробувала вистрелити ще раз.

— Дай... мені... пістолет. — Голос Гатча звучав ледь чутно. — Просто випусти його з рук. Ніби здаєшся.

Вона впала на коліна й упустила пістолет просто в розкриту долоню Гатча. І побачила очі Стейсі, яка тремтіла під машиною. Не руш звідти, доню, — беззвучно молила вона. — Залишайся там.

Кашляючи, оливковошкірий повернувся спиною до палаючого пекла й попрямував до Мередіт пружним, упевненим кроком. Коли він опинився футах у шести від неї, жах запульсував у кожній клітинці жінки. Бачила вона тільки його химерні очі. Вони були різного кольору — одне каре, друге — синє.

Ці очі ніби загіпнотизували Мередіт, і вона не побачила, як Гатч підніс руку. Вона лише почула постріл, — чоловік із химерними очима закрутився на місці.

На мить у неї пробудилася надія. Іще, Гатче. Стріляй! Тільки цього разу — у серце!

Але той чоловік рухався надзвичайно швидко, хоч на правому плечі в нього виступила пляма крові.

— Ні! — вигукнула Мередіт, коли він чотири рази вистрелив у розпростерте тіло Гатча. — Боже мій, ні!

— Стейсі! — гарикнув чоловік.

Почувши доччине ім'я з вуст убивці, Мередіт захолонула. Вона й помислити не могла про такий кошмар.

— Облиште її!

— Стули пельку! Чуєш? — Він прицілився їй у голову. — Стейсі, якщо ти не вийдеш до мене, як слухняна дівчинка, — а ти ж у нас слухняна дівчинка? — твоя матуся помре, як помер твій охоронець.

— Не слухай його, Стейсі! — крикнула Мередіт.

Вітер розносив дим і розжарений попіл з охопленої вогнем крамниці. Чоловік відкашлявся й навів пістолет нижче, прямо в серце Мередіт. Але в останню мить він відвів руку й вистрелив на кілька дюймів лівіше. Земля біля Мередіт вибухнула фонтанчиком камінців і пилу.

— Мамо! — несамовито закричала Стейсі, вилізла з-під машини й кинулася до матері.

— Дайте нам спокій! — ридала Мередіт. — Що вам від нас потрібно?