Розділ дванадцятий

Коли вона відчинила дверцята сушильної машини, пральна щойно перемкнулась на режим полоскання. Чому ніхто не зробить пральної й сушильної машини, які працювали б синхронно? Невже це так складно?

Раптом Єва почула в передпокої якийсь шурхіт. Отець Мак-Ґрет. Можливо, він тихенько ввійшов за мить до того, як вона визирнула у вікно. І як вона не почула? Мабуть, їй і справді потрібний слуховий апарат, як переконують доньки...

Гм. Вона поспішила до передпокою, із радістю сподіваючись провести кілька хвилин у товаристві люб'язного священика. Отець Мак-Ґрет був не тільки ввічливий і привабливий зовні — від нього йшло якесь особливе тепло. Після кожної зустрічі з ним вона мала таке відчуття, неначе побувала серед янголів.

Єва роззирнулася в передпокої. Дивно. Там нікого не було.

— Отче Мак-Ґрет? — покликала вона й рушила до кухні. Нікого. Тоді побігла назад до передпокою і, збентежена, подивилася вгору на сходи.

Дивовижа. Вона могла б закластися, що чула в будинку чиїсь кроки.

— Отче? — покликала ще раз.

Тиша.

Спантеличена, Єва рушила до кабінету.

Але вона туди не дійшла.

Голубу смугасту сорочку доктора Шепарда, що й досі парувала в сушильній машині, хтось накинув їй на голову й затяг рукави на худенькій шиї.

Задихаючись, вона звивалася, як маріонетка на мотузках, і цілу хвилину пробула з янголами до того, як її тіло запхали між сорочок, що м'ялися в камері сушильної машини.

Стейсі благально дивилась на відчинене вікно материної спальні. Мамо, — хотілося закричати. — Мамо! Але кричати вона не могла — не могла навіть дихати. У носі й горлі пекло, перед очима танцювали вогні.

Вона спробувала вивернутися від незнайомця — так само, як миттєво вихоплювала в суперника м'яч. Нічого не вийшло. Він був надто сильний. Відчинений багажник фургона зяяв, як паща монстра. Не смій зомліти, — наказала вона собі, і наступної миті, відчувши приплив адреналіну, щосили впилася зубами в пальці, що затискали їй рот.

Нападник скрикнув від болю й інстинктивно послабив руку. Стейсі ковтнула повітря, вирвалась і щодуху побігла геть. Він кинувся наздогін.

— Рятуйте! Ґвалтують! — Босоніж вона, як навіжена, бігла на вулицю. Дякувати Богу! Містер Аткінз вивів Рекса на післяобідню прогулянку.

Вівчарка загавкала, і містер Аткінз здивовано витріщився на неї. Але не зміг устояти на місці, бо пес раптом потяг його до під'їзної алеї Лахманів.

Позаду заревів двигун фургона, Стейсі ледь устигла відскочити, коли той зі свистом промчав повз неї та виїхав на вулицю.

— Стейсі! Хто це був? З тобою все добре? — Коли містер Аткінз із Рексом підійшли ближче, Стейсі знову закричала:

— Мамо!