Розділ десятий

— Ні, — твердо відповів Девід. — Я попрошу друга, якому довіряю на всі сто. Кращого не знайти. Він її захистить, літаком він може дістатися до неї менше ніж за годину.

Йаель прикусила губу, тоді знизала плечима; зняла з себе мокрий піджак і здригнулася. Обличчя в неї й досі було бліде.

— Що ж, добре. Доки ви розмовлятимете, я приготую кави.

Девід набрав номер Карла Гатчинсона — його він знав напам'ять. Вони не бачилися вже три роки, зате розмовляли регулярно раз на кілька місяців. Він молив Бога, щоб Гатч відповів на дзвінок.

— Привіт! — Знайомий голос запропонував залишити повідомлення після гудка. У Девіда стиснулося серце.

— Гатче, це я, я в Нью-Йорку, маю термінову справу. Думаю, життя Стейсі в небезпеці. Друже, ти мені потрібний.

Голова в Девіда боліла так, наче мала от-от розколотися. Він глибоко вдихнув повітря, тоді ще раз. Зосередься.

Йаель подала йому горнятко з кавою. Він звів на неї очі.

— Може, тепер ви розповісте мені все докладно?

— Спробую. Сідайте, Девіде. — Вона пильно подивилась на нього. — Вам не просто буде все це осягнути. Так само, як і мені пояснити.

Девід сів на стілець і поставив каву на стіл.

Він пам'ятав те, що Бен Моше прокричав Йаелі, коли вона вилізла на пожежну драбину.

Він нізащо не полетить сам до Ізраїлю — тільки зі Стейсі.

Погляд його зупинився на довгоногій жінці, що сиділа на ліжку навпроти.

— Розкажіть мені спочатку про ламед-вовників, — спокійно попросив він.