Розділ «32»

Вона кивнула.

— Вороги ваші впадуть, — промовила Джессіка.

— Бі-ля кейфа, — відповіли вони.

У раптово запалій тиші Стілґар схилився перед нею на коліна.

— Сайядіно, — промовив він, — якщо зволить Шай-Хулуд, ти, можливо, пройдеш у собі шлях до перетворення на Превелебну Матір.

«Пройдеш у собі, — подумала вона. — Дивний спосіб висловлювання. Проте решта цілком вкладається в жаргон Міссіонарії. — Джессіка раптом відчула цинічну гіркоту від скоєного. — Наша Міссіонарія Протектіва рідко зазнає невдач. У цій глушині все підготовано до нашої появи. Молитва ас-салята[55] витесала для них сховок. Тепер… я повинна грати роль Аулії, подруги Бога… Сайядіни, що обманюватиме людей, які настільки сильно перейнялися пророцтвами нашої школи Бене Ґессерит, що навіть своїх настоятельок звуть Превелебними Матерями».

Пол стояв поряд із Чані серед тіней печери. Він досі відчував смак їжі, якою його пригостила дівчина, — загорнуте в листок м’ясо птиці з крупою, приготованою на меді з прянощами. Коли Пол уперше це скуштував, то збагнув, що ніколи раніше не вживав настільки концентрований пряний екстракт — і на мить йому стало страшно. Він знав, що екстракт міг із ним зробити — прянощі змінили його, штовхнувши свідомість назустріч пророчим знанням.

— Бі-ля кейфа, — прошепотіла Чані.

Хлопець поглянув на неї і побачив благоговійний страх, із яким фримени сприймали слова його матері. Лише чоловік на ім’я Джаміс, здавалося, стояв на віддалі від церемонії, схрестивши руки на грудях.

— Дуй якха хін манге, — продовжувала шепотіти дівчина. — Дуй пунра хін манге. Я маю два ока. Я маю дві ноги.

І вона зі здивуванням подивилася на Пола.

Пол глибоко вдихнув, намагаючись угамувати бурю в грудях. Слова матері наклалися на дію пряного екстракту, й він відчув, як її голос здіймається й опускається всередині нього, наче тіні від відкритого вогню. Він учував нотки цинізму в мові матері (як же добре він її знав!), але ніщо не могло спинити те, що почалося зі шматочка фрименської їжі.

Жахливе призначення!

Пол сприймав її, расову свідомість, від якої він не міг утекти. З’явилася гостра ясність, притік даних, холодна точність його знань. Він осів на підлогу, притулившись спиною до стіни, даючи потоку підхопити себе. Знання несли його в позачасовий прошарок, де він бачив час, відчував його можливі шляхи та вітри майбутнього… вітри минулого: однооке видиво минущого, однооке видиво теперішнього, однооке видиво майбутнього — усі вони поєдналися в тринокулярне бачення, яке дозволяло йому споглядати, як час перетворюється на простір.

Юнак відчув, що йому загрожує небезпека перенапруження. Він повинен триматися за відоме йому теперішнє, сприймати нечітке відхилення досвіду, невловиму мить, де безперервне «те, що є» твердіє в «те, що було».

Хапаючись за теперішнє, він уперше відчув, як у масивний безперервний потік часу вливаються нові мінливі течії, хвилі та вали — неначе прибій гатив об кам’яні кручі. Це подарувало юнакові нове розуміння його пророкувань, і він побачив джерело сліпого часу, джерело помилки в ньому — й саме це пронизало його страхом.

Пророцтво, збагнув він, було осяянням, яке окреслювало межі того, що відкривало. Воно було одночасно джерелом і точних знань, і багатозначних помилок. Своєрідний ефект невизначеності Гайзенберга: енергія, що витрачалася, аби він міг побачити майбутнє, сама змінювала це майбутнє.

Пол бачив, як усі часи сходилися всередині печери. Нуртування можливостей, що сфокусувалися тут, де найдрібніша дія — кліпання ока, випадкове слово, зміщена зі свого місця піщинка — рухала величезні важелі, що тягнулися крізь увесь відомий Усесвіт. Пол бачив насилля, і його наслідки залежали від такої кількості змінних, що найменший порух призводив до нечуваних викривлень візерунка.

Видіння змусило його бажати абсолютної непорушності, але це також було дією зі своїми наслідками.

Безмежна кількість наслідків сочилася з цієї печери, і в більшості з них Пол бачив власне мертве тіло з кров’ю, яка сочилася із зяючої ножової рани.