Розділ «29»

— Швидше, — прошепотів Пол.

Джессіка кивнула, хоч і знала, що син не побачить її жесту. Вона сама потребувала цієї дії, щоб сказати собі, що потрібно ще більше вимагати від м’язів, які вже й так на межі виснаження від неприродних рухів…

Безпечна скеля попереду вже сягала зірок, і Пол побачив, що біля підніжжя простягається смуга рівного піску. Він ступив на неї, заточився від утоми, але відновив рівновагу, несвідомо виставивши ногу.

Гучний удар прокотився піском навколо них.

Пол миттю відійшов на два кроки.

— Бум! Бум!

— Барабанні піски! — зашипіла Джессіка.

Пол вирівнявся. Окинувши оком піски навколо них, він побачив, що до скель лишається близько двохсот метрів.

А позаду долинало шелестіння — неначе вітер, неначе водний потік у місці, де не буває води.

— Біжи! — крикнула Джессіка. — Поле, біжи!

І вони побігли.

Барабанний бій відлунював під ногами. Вони подолали цю смугу й вибігли на гравій. Певний час біг дарував полегшення м’язам зболеним, незвичним, позбавленим ритму рухом. Дія була зрозумілою, ритмічною. Але пісок і гравій гальмували їхні рухи, а шелест від наближення хробака скидався на бурю, що наростала позаду них.

Джессіка впала на коліна. Вона могла думати лише про втому й жахний звук.

Пол підхопив її.

Вони бігли пліч-о-пліч.

У піску перед ними стирчав тонкий стовп. Вони проминули його й побачили ще один.

Свідомість Джессіки змогла сприйняти ці стовпи, тільки коли вони їх проминули. Ось іще один — його обточена вітром поверхня стирчала з розламу в скелі.

Ще один.

Скеля!

Джессіка крізь ноги вбирала відчуття твердої поверхні, що не чинила опору, й ця надійність додала їй нової сили.