Розділ «29»

— Може, вони й не допомагали нам. Може, вони просто кликали хробака.

— Чому?

Відповідь зависла десь на межі розуміння, однак відмовилася зринати. У його мозку з’явилося видіння чогось пов’язаного зі складаними колючими палицями в рюкзаку — «гаками творця».

— Чому б їм кликати хробака? — запитала Джессіка.

Подих страху торкнувся Полової свідомості, й він змусив себе відвернутися від матері й поглянути на скелю.

— Краще б нам відшукати шлях нагору, доки не зійшло сонце. — Хлопець указав рукою. — Ті стовпи, що ми проминули, — ось іще такі.

Вона простежила за його рухом, і побачила стовпи — вищерблені вітром маркери, — що бовваніли в тіні вузького виступу, який звивався розколиною високо над ними.

— Вони вказують шлях нагору, — сказав Пол.

Він почепив рюкзак на плечі, підійшов до підніжжя виступу й почав дертися вгору.

Джессіка зачекала хвилинку, щоб відпочити й відновити сили, а тоді полізла за ним.

Вони дерлися все вище, орієнтуючись на вказівні стовпи, аж доки скелястий карниз не перетворився на тонкі вуста схожого на рот входу в темну розколину.

Пол нахилив голову, щоб зазирнути в затінену схованку. Він відчував, як непевно стоять ноги на вузькому карнизі, але змусив себе діяти обережно. У розколині він бачив тільки темряву. Вона простягалася вгору, аж до зірок. Пол напружив слух, але почув тільки ті звуки, на які й чекав: тихий шурхіт піску, дзижчання комах, тупотіння якоїсь дрібної тваринки. Юнак однією ногою ступив у темряву розколини, намацавши скелю під всипаною гравієм поверхнею. Він повільно відійшов у куток і подав матері знак іти за ним. Схопив її за край плаща й допоміг зайти.

Вони підвели погляд на зоряне сяйво, облямоване стінами-скелями. Матір, яка стояла поруч, була схожою на розмиту рухому сіру постать.

— Якби ж ми могли засвітити ліхтарика, — прошепотів він.

— У нас є інші чуття, крім зору, — відповіла жінка.

Пол ступив уперед, перенісши вагу на опорну ногу, а тоді спробував ступити ще один крок, але нога натрапила на перешкоду. Він підняв ногу й намацав сходинку, на яку й став. Хлопець виставив долоню назад, знайшов мамину руку й знову потягнув жінку за плащ.

Ще одна сходинка.

— Гадаю, вони ведуть на вершину, — прошепотів юнак.

«Гладенькі й рівні сходинки, — подумала Джессіка. — Без сумніву, зроблені людиною».

Вона йшла за тінистими обрисами Полових рухів, відчуваючи під ногами сходи. Скелясті стіни звужувалися, аж доки жінка ледь не стала торкатися до них плечима. Сходи завершувалися шліцованим проходом близько двадцяти метрів завдовжки, що виходив до пологої, залитої місячним сяйвом котловини.