Розділ «29»

Позаду них змовк шелест руху хробака.

Джессіка й Пол повернулися, вдивляючись у пустелю.

Там, де починалися дюни, за п’ятдесят метрів від підніжжя скелі, срібно-сіра дуга здійнялася над пустелею, розвіваючи в різні боки потоки піску й пилу. Вона піднімалася все вище й обернулася на велетенський хижий рот. Це була кругла чорна діра. Вістря зубів сяяли під місяцем.

Рот наближався до вузької тріщини, де заховалися Пол і Джессіка. Запах кориці вдарив їм у ніздрі. Місячний блиск вигравав на кришталевих зубах.

Величезний рот хитався туди-сюди.

Пол затамував подих.

Джессіка, припавши до землі, не опускала очей.

Їй знадобилася вся концентрація Бене Ґессерит, щоб угамувати первісний жах, аби здолати страх расової пам’яті, що ладен був ось-ось виповнити її розум.

Раптом Пола охопила бурхлива радість. За мить до того він здолав часову межу й ступив на невідому територію. Він міг відчути темряву навколо — ніщо не відкривалося його внутрішньому зору. Неначе він ступив крок, що занурив його в криницю… або в гребінь хвилі, звідки не видно майбутнього. У краєвиді відбулася глибинна зміна.

Замість того щоб налякати Пола, відчуття темряви часу посилило гіпермобілізацію інших чуттів. Він збагнув, що може осягнути кожен видимий нюанс істоти, що здіймалася над піском і шукала його. Її рот сягав вісімдесяти метрів у діаметрі… кришталеві зуби, за формою схожі на вигнуті крис-ножі, виблискували по колу… могутній дух кориці, тонкий запах альдегідів… кислоти…

Кинувшись на скелі над ними, хробак, закрив собою місячне сяйво. Водоспад дрібних камінців і піску посипався у їхню вузьку схованку.

Пол відтягнув матір назад.

Кориця!

Її запах затопив юнака.

«Що в хробака спільного з прянощами, меланжем?» — запитав він сам у себе. А тоді пригадав, як Лієт-Кайнс прохопився, туманно натякнувши на зв’язок між хробаком і прянощами.

— Барррууум!

Здавалося, ніби праворуч пролунав гуркіт сухого грому.

І знову:

— Барррууум!

Хробак повернувся назад у пустелю і завмер там на мить. Його кришталеві зуби біліли під місяцем.