Розділ «27»

Джессіка стала біля нього, вдячна за цю мить перепочинку. Вона почула, як Пол ковтнув із трубки дистикоста, і глитнула власної відновленої води. Смак виявився не дуже приємним, і жінка пригадала води Каладана — величний фонтан, що здіймався аж до небесного склепіння. У ньому було так багато води, що, спинившись край нього, можна було лиш охопити поглядом його форму, відблиски й шум.

«Спинитися, — подумала вона. — Відпочити… Відпочити по-справжньому».

Їй спало на думку, що можливість спинитися хоча б на мить — це вже милосердя. Але там, де спинятися не можна, немає місця милосердю.

Пол відштовхнувся від скелястого виступу, повернув і заліз на пологу поверхню. Джессіка, зітхнувши, рушила за ним.

Вони спустилися на широкий виступ, що огинав круту скелю. І знову рваний ритм понівеченої землі вів їх за собою.

Джессіка відчувала під своїми ногами й руками найдрібніші форми та розміри, ніби вони й визначали природу ночі: кругляки, дрібний гравій, камінці, пісок, піщаник, пил, напівпрозора пудра.

Пил забивав носові корки, і його треба було видихати. Гравій і піщаник ковзалися по шорсткій поверхні — й завиграшки могли знищити необачного подорожнього. Уламки скель різали, всюдисущий пісок безжально дряпав ноги.

Ураз Пол спинився на скелястому виступі, притримавши матір, яка наштовхнулася на нього.

Юнак указав ліворуч, і вона поглянула на обшири за його рукою. Вони стояли на вершині стрімчака, а на двісті метрів нижче простягався незворушний океан пустелі. Осяяні місяцем, хвилі мінилися тінями під різними кутами, вигиналися аж ген до інших скель, укритих сіруватим серпанком.

— Відкрита пустеля, — мовила Джессіка.

— Чималий нам шлях іще долати, — відказав Пол тихим голосом, приглушеним фільтровим клапаном на обличчі.

Джессіка зиркнула спершу ліворуч, а тоді праворуч: нічого, тільки пісок.

Пол дивився вперед, через бархани, вивчаючи рух тіней на місячній доріжці.

— Три чи чотири кілометри навпростець, — сказав він.

— Хробаки, — додала Джессіка.

— Звісно, — відказав Пол.

Жінка зосередилася на власній втомі, на болю в м’язах, що тиснув на всі її чуття.

— Може, відпочинемо і поїмо?

Пол зняв рюкзак, сів і притулився до нього. Тримаючись рукою за синове плече, Джессіка вмостилася біля нього. Щойно вона сіла, то помітила, як Пол повернувся і занишпорив у рюкзаку.

— Тримай, — мовив він.