Розділ «27»

Пол відстебнув пасок безпеки й кинувся вперед, перед матір’ю, щоб прочинити дверцята. Пісок засипав кабіну, принісши із собою запах спаленого кременю. Він схопив рюкзак із заднього сидіння й побачив, що матір уже звільнилася від паска. Вона видерлася на праве крісло, а звідти — на металевий корпус ’топтера. Пол ішов за нею, тягнучи за лямки рюкзак.

— Біжи! — наказав він.

Пол указав у напрямку дюн і далі, де височіла скеляста вежа, обточена піщаними вітрами.

Джессіка стрибнула з ’топтера й побігла, дряпаючись і сковзаючи дюною. Вона чула прискорене дихання Пола позаду себе. Вони видерлися на піщаний гребінь, що звивався до скель.

— Рухайся гребенем, — наказав Пол. — Так буде швидше.

Вони мчали до скель, і пісок потріскував у них під ногами.

З пустелі долинув новий звук: приглушений шепіт, шипіння, шорстке ковзання.

— Хробак, — гукнув Пол.

Звук наростав.

— Швидше! — видихнув юнак.

Перші камінці — неначе пляж посеред піску — лежали за десять метрів попереду, коли Пол і Джессіка почули металевий тріск і гуркіт позаду них.

Тримаючи рюкзак за лямки, Пол перевісив його на правицю. Наплічник усією вагою ляскав хлопця по боці, доки той біг. Лівою рукою він схопив матір. Вони видерлися на всипану дрібними камінчиками верхівку скелі й помчали вигнутим каналом, створеним вітром. Горло пересохло, й утікачі важко, уривчасто дихали.

— Більше не можу бігти, — видихнула Джессіка.

Пол зупинився, втиснув її в заглибину в скелі, а тоді озирнувся. Рухома гора пролітала паралельно до їхнього скелястого острова. Брижаті, залиті місячним сяйвом піщані хвилі здіймалися на рівні Полових очей на відстані одного кілометра. Там, де проповзав хробак, ряд дюн опадав. Слід вигнувся лише раз — на маленькій ділянці пустелі, де вони лишили свій розбитий орнітоптер.

Апарат розчинився в піску там, де побував хробак.

Піщана гряда рушила геть, в обшири пустелі, а тоді перетнула власний шлях, ніби щось шукала.

— Він більший за корабель Гільдії, — прошепотів Пол. — Мені казали, що в глибині пустелі хробаки виростають велетенськими, але я не уявляв… наскільки велетенськими.

— Я також, — видихнула Джессіка.

Почвара повернула від скель і звивисто поповзла до небокраю. Матір і син прислухалися до нього, аж доки шипіння не розтануло в тихому шелестінні піску навколо.

Пол глибоко вдихнув, поглянув на осяяний місяцем крутий схил і процитував «Кітаб аль-Ібар»: