Розділ «34»

Зайшовши до своєї кімнати, я плеснула в долоні, щоб Дедлі підійшов до мене і ми могли погратися: він полюбляв гавкати на мої пальці, якими я танцювала по підлозі, ніби вони були маленькими тваринами. Мій погляд зупинився на суцільній темряві за вікном, і я із захопленням відзначила, що навіть порожнеча може бути прекрасною у своїй пустоті. І в цей момент моє створіння повільно пришкутильгало до мене.

Я пильно подивилася на нього, затримавши погляд на долю секунди довше — достатньо, щоб побачити хворобливий блиск його очей і те, як важко він пересуває лапами, а не підстрибує, як зазвичай. Він нерішуче махнув хвостом один раз, а потім його лапи підкосилися і він впав.

— Дедлі! — я сіла на підлогу поряд із ним, і відчула, як він тремтить і здригається всім тілом, яке ніби закостеніло й стало занадто слабким.

Я витягла скриню з медичними ботами, яку ми з Тайрусом використовували під час наших тренувань, і відкрила кришку. Вони здійнялися вгору і підлетіли до Дедлі, виблискуючи аварійними світловими індикаторами, але відступили не полікувавши його. Що б не трапилося з ним, це було поза межами їхніх можливостей.

Він важив дуже багато, але я взяла його на руки й вибігла в коридор. Мені знадобилася хвилина, щоб згадати, де кімната лікаря Тайруса.

Лікар нан Домітріана злісно поглянув на мене, бо я розбудила його серед ночі, але ткнув пальцем у Дедлі, якого я досі тримала на руках.

— Він нічого не їв на планеті?

Я безпорадно і здивовано поглянула на нього. Я не була поряд із ним після того, як ми розділилися під час грози.

— Можливо.

— Якщо медичні боти не можуть допомогти йому, я не знаю, чого ви очікуєте від мене. Ось чому небезпечно брати своїх улюбленців на планету. У дикому середовищі існує безліч збудників інфекції й мікроорганізмів, яких ви не зустрінете в космосі.

— Але ж він одужає, чи не так? — стривожено запитала я.

— Сенаторе фон Імпірінс, ці звірі були створені для боїв. Ніхто не закладав у них здатність до довголіття.

— Має бути якийсь спосіб вилікувати його! Він не може ось так просто захворіти.

У цей момент щось на поясі лікаря задзижчало. Він поглянув на пристрій і рушив до дверей.

— Мене чекають в іншому місці. Мені дуже шкода, але я нічим не можу допомогти.

Я дивилася йому вслід. Потім Дедлі почало лихоманити, підкидати, і я притисла його до себе.

— Спокійно. Я тут, я захищу тебе. Заспокойся, — я не знала, де знайшла ці слова, але вони зірвалися з моїх губ, наче спів. Я віднесла його у свою кімнату, принаймні там він перебував у знайомому середовищі.

Його очі закочувалися, білки стали хворобливого жовтого кольору. Час від часу погляд Дедлі концентрувався на моєму обличчі, і він безпорадно дивився мені у вічі, ніби запитуючи, чому я нічого не роблю, щоб йому стало краще. Єдине, що я могла — це дивитися на нього з німим жахом, поки він здригався і тремтів у моїх руках, задихався і сходив піною.

Я була надто безпечною. Я думала йому сподобається на планеті, де він зможе відчути нові запахи й дослідити нові місця. Це була моя вина. Краще б я залишила його помирати в бою на рингу, ніж допустити подібне.

Я не могла плакати. Єдине, що я могла, — це гладити його за вухами і сподіватися, що він знає: я не кинула його, але незабаром напади стали безперервними, і він прикусив собі язика. І тоді я повернулася в реальність: я не могла дозволити цьому продовжуватися.