Розділ «34»

— Ти спостерігала за мною? — спитав він.

— Я спостерігаю за всіма. Але так, особливо за тобою.

Я побачила, що він бореться з посмішкою, але програє у цьому двобої. Він уткнувся головою в моє плече і видихнув, від чого по моїй шкірі побігли мурахи. Я запустила пальці у його мідне волосся і відчула, що він усе ще напружений і бореться з утомою, намагаючись приховати це.

— Людям потрібен сон після стресових і небезпечних авантюр, — сказала я тихо. — Поспи.

Тайрус розвернув мене так, щоб я лежала біля його грудей, а потім притягнув мене до себе, лоскочучи мою шию своїм подихом. Ніколи раніше я не спала так близько до когось, але через деякий час усвідомила, що не маю нічого проти. Коли тебе так обіймають, ти почуваєшся дуже спокійно і безтурботно.

Його губи торкнулися моєї потилиці.

— Добраніч, Немезідо.

Я посміхнулася, хоча він і не бачив цього. Я посміхнулася пустій кімнаті й холодній, бездушній мантії зірок за вікном і лежала, почуваючись повністю задоволеною й прислухаючись до його дихання, яке стало глибоким і рівним.

Уже засинаючи, я відчула ще дещо. Відчуття, які з’являлися від того, що його тіло притискалося до мене. Моя шкіра вся бриніла, кожна клітина бажала дослідити і пізнати людину, яка лежала поряд.

Дуже обережно, щоб не розбудити сплячого, я розвернулася з наміром добре його роздивитися. Сріблясте світло зірок ластилося до нього, покриваючи позолотою різкий виступ його вилиці й гордий квадрат щелепи. Я провела пальцями по його руці.

Раптом я усвідомила, яке це диво. Діаболіки не були створені, щоб бажати. Але я не могла знайти іншої назви для цієї п’янкої жаги пізнати його.

Дивна напруга поширилась моїми грудьми. Я не була пов’язана з Тайрусом. Для моїх почуттів не було жодних генетичних причин.

Це могла бути тільки моя людяність. Чиста, вроджена людяність.

Донія мала рацію. Весь цей час я була здатна на подібні почуття.

Я глитнула, коли почуття нахлинули на мене. Я хотіла збудити Тайруса, щоб подякувати йому, як він подякував мені за порятунок свого життя, бо він теж врятував мене.

Дуже обережно я доторкнулася до його обличчя. Йому було потрібно більше часу на сон, ніж мені. Він здавався дуже блідим. Страта, що мало не відбулася, завдала йому більшої шкоди, ніж він думав.

І тому я дозволила йому ще поспати.

Тільки-но ми влетіли у гіперпростір, сріблясте світло за вікном змінила непроглядна пітьма. Я тихо встала й востаннє поглянула на нього, перш ніж вийти з кімнати.

Мені все здавалося іншим: я бачила красу за кожним звичним поворотом. Гладкість консолей, що вишикувалися в коридорі, коливання сукні навколо моїх кісточок. Мені здавалося, ніби я — в дивовижному сні. Моє примарне відображення промайнуло на консолі, повз яку я проходила, і я зупинилася, щоб роздивитися його. Я дивувалася цьому усміхненому створінню. Воно зовсім не було схоже на ту неживу істоту з порожніми очима, відображення якої я бачила в дзеркалах у фортеці Імпірінс.

Вона була живою.