Розділ «20»

— Ти знаєш, хто я.

Вона підскочила до мене і я націлилася вдарити її в поранений бік, але вона очікувала цього і в останню мить ухилилася, заїхавши мені ліктем в обличчя. Від страшного болю я втратила рівновагу. Я завалилася на спину, і світ перевернувся з ніг на голову. Я спробувала звестися на ноги, але Енміті — гора м’язів — уже придавила мене до підлоги і почала завдавати удари. Вона без упину молотила по щоках, і мій череп розколювався від болю. Кров засліплювала мені очі, але я пам’ятала, де мої її ноги, тому я щосили вдавила черевики в її коліна, відчуваючи, як її колінні чашечки зміщуються з огидним тріском.

Енміті виставила лікті вперед і впала прямо на мене.

Коли вона навалилася на мене усією масою свого тіла, її лікті розтрощили мої ребра, і тут втрата м’язової маси далася в знаки.

Вона була важка, важча, ніж я сподівалася, і своєю масою вдавила мене в підлогу, осипаючи шаленими ударами, через що мої ребра так боліли, що світ навколо потьмарився і поплив, а коли я отямилася, то лежала на животі, але всі мої спроби піднятися були марними. Мої руки не слухалися мене.

А потім я побачила черевики Енміті, яка підійшла до мене й опустилася на одне коліно. Вона вхопила мене за комір і підняла, але ноги не тримали мене.

— Цікаво-цікаво, — промовила вона, вдивляючись своїми бездонними блакитними очима. — Ти — Діаболік, що пройшов через доволі серйозні фізичні модифікації. Кому ти належиш?

Я вкусила її за руку і спробувала штрикнути пальцями поміж очей, але не змогла поцілити туди, куди хотіла, і вона затрясла мене, закричавши:

— Хто твій господар?

— Моя господиня — Сайдонія Імпірінс! — крикнула я у відповідь. — Вона була... моєю господинею.

Повітря між нами задзвеніло від сказаних слів, і я відчула, що зовсім розчавлена і розбита, аж раптом на закривавленому обличчі Діаболіка промайнула якась емоція. Це не могло бути співчуттям. Ми не були створені, щоб відчувати подібне. Але це була емоція.

— Я розумію.

Енміті відпустила мене, і я впала на підлогу, а вона тим часом потяглася за моїм кинджалом. Усвідомлення того, що я так і не вбила Імператора, засіло в моєму мозку, але, незважаючи на сліпучий біль і відчай, я не відчувала люті.

І тоді я усвідомила, що бажала не помсти.

Я просто хотіла заповнити зяючу порожнечу існування без Донії.

Енміті також це розуміла.

Крізь пелену перед очима я побачила, як вона нахилилася до мене із занесеним ножем, лезо якого блиснуло у світлі коридору. За мить я помру. Я була готова до цього і вдячна їй за розуміння.

— Енміті! — пролунав голос у вузькому коридорі, і я почула звук кроків, що швидко наближалися до нас. — Енміті, що ти робиш із Сенатором фон Імпірінс?

— Це не Сайдонія Імпірінс, Ваше Високопреосвященство, — відповіла Енміті, завмерши. — Це Діаболік, який збирався напасти на Імператора.

— Ти впевнена у цьому?