Розділ «15»

Невені привела нас до приміщення у надрах арени, де стояв страшний сморід.

Гладдік пробурмотів щось і витягнув баночку ефірної олії з рукава. Він наніс по краплині під кожну ніздрю і запропонував й нам скористатися цим засобом. Невені нанесла кілька крапель.

Я відмовилася. Нудотні парфуми докучали мені набагато більше, ніж сморід тварин.

Коли ми підійшли до загонів, Невені почала розповідати про своє створіння, а Гладдік розпитував її з огляду на власний досвід замовлення істот для боїв. Я відволіклася від їхньої розмови й уважно прислухалась, доки не почула знайому тиху ходу Енміті позаду. Цікаво, чи не набридло їй ще.

Коли ми ввійшли до загонів, я все ще думала про Енміті, але потім перед моїми очами постала страшна картина, і я заклякла на місці, а всередині мене ворухнувся забутий страх.

Довгий час я не могла поворухнутися. Я поглянула вгору і побачила кільця різких флуоресцентних ламп, що визначали кордони невидимих стін. Почула ревіння і гарчання істот, що злилися воєдино з раптовим дзижчанням у моїй голові. Мені здалося, ніби я перенеслася назад у часі.

Моя рука потяглася до найближчого флуоресцентного кільця і я доторкнулася пальцями до огорожі, відчувши поколювання від силового поля, що відділяло мене від гібрида тигра. Я бачила істоту, але вона могла бачити мене тільки, якщо я зроблю поле прозорим. Я добре це знала.

Колись я була істотою по той бік силового поля.

Страшна згадка змусила мене знову зупинитися. Ці загони збудовані так само, як і той загін, де я провела перші роки свого життя. Я згадала людей, які проходили повз і так само витріщалися на мене. І ось я стою з іншого боку огорожі.

Я не усвідомлювала, що зупинилася біля одного із загонів і зазираю всередину, доки не відчула дотик до руки.

Моя рука інстинктивно вхопила горло Гладдіка, але я не здавила шиї. Я прийшла до тями якраз вчасно. Мої очі зустрілися з його, моє дихання прискорилось і я опустила руку.

— Ви налякали мене.

На його обличчі з’явилися розгубленість і сум’яття. Я знала, що, безсумнівно, зробила щось не притаманне людині.

— Де істота? — запитала я, щоб відволікти його, при цьому змушуючи себе посміхнутися.

— Панна Сагну сказала, що вона — ось там.

Я пішла за Гладдіком, почуваючись так, ніби йду через болото і мені здавалося, що ось-ось хтось побачить, що я самозванка — Немезіда дан Імпірінс, яка перебуває в чужій шкурі, що їй геть не підходить.

Ми дійшли до загону, де чекала тварина Невені. Усі інші створіння навколо нас неспокійно походжали у своєму замкненому просторі і гарчали від збудження. Істота Невені сиділа навшпиньки з піднятою ногою і нахиленою головою — вона збиралася вилизати себе.

— О, ну ж бо, досить, — сказала Невені з відчаєм озираючись навколо.

Гладдік тихо розсміявся.

— Думаю, вона насолоджується процесом.