Розділ «123. Переміна»

 — Де в чому ти, либонь, маєш рацію, Кларисо, — промовив він, — але щодо твоїх висновків, то я ніколи не розумію зв’язку між стрибками в них.

 — Він простий, — відказала вона, не змінюючи пози. — З часом у мене визріла одна ідея. Ось послухай! — Нарешті вона випросталась і раптом знов пожвавішала. — Чи не сам ти колись сказав був, нібито стан, в якому ми живемо, має шпарини, і з них виглядає, так би мовити, неможливий стан? Можеш не відповідати, я давно вже знаю про це й сама. Кожному, звісно, хочеться, щоб з його життям було все гаразд, але так ні в кого не виходить! Ось я граю на роялі чи малюю; але ж це однаково, якби перед діркою в стіні я поставила ширму. Ви з Вальтером, крім того, маєте свої ідеї, в цьому я мало що тямлю, але й тут щось не те, і ти казав, що в ту дірку через лінощі чи інертність ніхто не зазирає чи люди просто відвертають свою увагу від неї всілякими дурницями. А насправді все дуже просто: крізь ту дірку треба вийти! І я можу це зробити! У мене бувають дні, коли я можу вислизнути із себе. Тоді стоїш — як би це краще сказати? — мов облуплений, серед речей, з яких також облущена брудна шкаралупа. Ти пов’язаний з усім, що тебе оточує, повітрям, як сіамський близнюк. Це неймовірно чарівний стан; усе обертається на музику, барви й ритми, і тоді я — вже не міська мешканка, яку охрестили Кларисою, а радше такий собі лискучий уламок, що проникає в якесь величезне щастя. Та ти знаєш про все це й сам! Адже саме це ти й мав на увазі, коли казав, нібито реальність приховує в собі неможливий стан, а те, що відбувається з тобою, нібито не можна обертати на себе й розглядати його як щось особисте й реальне, а треба обертати його назовні, так мовби його проспівали чи намалювали, і таке інше, і таке інше. Адже я могла б усе це переповісти тобі слово в слово!

Клариса поквапно говорила далі, раз у раз повторюючи оце «і таке інше» несамовитим рефреном, і майже щоразу рішуче додавала: «І на це в тебе досить снаги, ти тільки не маєш бажання; не знаю, чому ти не маєш бажання, але я тебе розворушу!!»

Ульріх її не перебивав; час від часу, коли вона приписувала йому що-небудь уже й геть далеке від можливого, він німо хитав головою, але не знаходив у собі волі запротестувати й не забирав руки з її кіс, під якими мало не відчував пучками пульсування цих плутаних думок. Ніколи ще не бачив він Кларису такою чуттєво збудженою, і його майже здивувало те, що і її тонке, міцно збите тіло також може розслаблюватись і в ньому може спалахувати й м’яко розливатися жіночий вогонь, і споконвічна несподіванка того, що жінка, котру ти знав лише закритою для всіх, раптом розкривається, — ця несподіванка нагадала про себе й цього разу. Але Кларисині слова його не відштовхували, хоч і ображали розум; бо коли вони наближалися до його внутрішнього світу, а тоді знов безглуздо далеко від нього відлітали, це тривале й швидке снування скидалося на посвист або дзижчання, милозвучність чи немилозвучність яких не виявляється через потужну вібрацію. Він відчував, що це полегшує йому ухвалювати власні рішення, як ото дика музика — слухати її, і аж коли йому здалося, що Клариса й сама вже заплуталась у своїх словах і не може дати їм ради, він легенько похитав долонею їй голову, щоб повернути її до тями й застерегти.

Але сталося протилежне тому, чого він хотів: зненацька Клариса кинулася на нього. Вона спритно, так, що він просто отетерів і не встиг їй завадити, обвила руками його шию і при-тислася губами до його губів, хутко підібгала ноги й стала навколішки в нього на колінах, а на плечі в себе він відчув м’ячик її груді. Він мало що розумів із того, що вона казала. Вона белькотіла щось про свою рятівну силу і про його боягузтво, й Ульріх тільки й розчув, що він — «варвар» і тому спасителя світу вона народить, мовляв, від нього, а не від Вальтера, але її слова були, по суті, лише несамовитою грою над його вухом, ледве чутним палким бурмотінням, вони були заклопотані радше самі собою, ніж тим, аби що-небудь повідомити, і тільки час від часу в цьому воркітливому струмку можна було розчути яке-небудь окреме слово, наприклад, «Моосбругер» чи «диявольський погляд». Захищаючись, він схопив свою маленьку нападницю за плечі й притис до канапи, й тоді вона заходилася обвивати його ногами, тицяючись косами йому в обличчя й силкуючись знов обійняти його за шию.

 — Уб’ю, якщо не поступишся! — сказала Клариса чітко й зрозуміло. Вона нагадувала збудженого хлопчика, що, охоплений ніжністю й роздратуванням воднораз, ніяк не вгомониться і розпалюється все дужче й дужче.

Намагаючись угамувати її, Ульріх лише невиразно відчував у її тілі пульсування похітливости; але тієї миті, коли він міцно схопив її за плечі й притис до канапи, це пульсування дало про себе знати з усією силою. Здавалося, її тіло проникло в його почуття; адже він знав її вже давно й частенько жартома брався з нею в ручки, але ніколи ще не торкався отак, згори донизу, цього невеличкого, знайомо-незнайомого створіння, в якого шалено калатало серце, й коли тепер Кларисині рухи, сковані його руками, стали м’якшими і це ослаблення спротиву ніжно промайнуло і в її очах, ледве не сталося того, чого він не хотів. Цієї миті він, однак, згадав про Ґерду, так ніби аж тепер перед ним постала потреба дійти якоїсь остаточної згоди із самим собою.

 — Я не хочу, Кларисо! — сказав він і відпустив її. — Зараз я хочу лишитися сам, мені треба ще багато чого залагодити перед від’їздом!

Коли Клариса збагнула, що він їй відмовляє, у голові в неї, здавалося, запрацював, зробивши кілька різких поштовхів, якийсь інший трибковий механізм. Вона побачила, що Ульріх із болісно спотвореним обличчям стоїть за кілька кроків від неї, побачила, що він щось каже, нічого, однак, не зрозуміла, але, стежачи за його губами, відчула, як у ній наростає відраза, потому завважила, що її спідниці задерлися вище колін, і підхопилась. Ще не отямившись, вона вже стояла на ногах; нарешті поправила коси й одяг, так ніби перед цим викачалась у траві, й промовила:

 — Авжеж, ну звісно, тобі треба спакувати речі, я тебе довше не затримуватиму! — І вже знову зі звичайною своєю усмішкою, що іронічно-невпевнено промкнулася крізь вузеньку шпарину вуст, побажала йому щасливої дороги. — Коли повернешся, у нас, мабуть, буде Майнгаст; він повідомив, що приїде, і про це, власне, я й прийшла тобі сказати! — додала вона ніби між іншим.

Ульріх затримав її руку в своїй.

Її палець грайливо дряпнув йому долоню; їй страх як кортіло знати, що, власне, вона йому сказала, бо наговорила вона, либонь, хтозна й чого і, бувши вкрай схвильована, просто про все забула! Невиразно Клариса усвідомлювала, що сталося, але не надавала цьому ніякого значення, бо чуття підказувало їй: вона поводилася відважно і з готовністю до самопожертви, а ось в Ульріха рішучости забракло. Їй хотілося тільки одного: попрощатися з ним суто по-товариському, щоб у нього не лишалося щодо цього жодних сумнівів.

 — А Вальтерові про те, що я приходила, краще не кажи, — мимохідь кинула вона. — І нехай те, про що ми розмовляли, до наступного разу буде між нами!

Надворі біля воріт вона ще раз подала йому руку й попросила далі її не проводжати.

До кімнати Ульріх повернувся в якомусь дивному стані. Потрібно було написати кілька листів, щоб попрощатися з графом Ляйнсдорфом і Діотимою, крім того, ще багато чому дати лад, бо він передбачав, що оформлення спадщини затримає його надовго; потім сховав до валіз, уже спакованих слугою, якого він відпустив спати, ще кілька дрібних речей, потрібних у побуті, а також книжки, й, коли все це попорав, лягати йому вже перехотілося. Після такого бурхливого дня він був украй збуджений і зморений, і обидва ці стани не минали, а навпаки, взаємно підсилювали один одного, тож Ульріх відчував: заснути йому, попри глибоку втому, не пощастить. Не думаючи, а здаючись на волю спогадів, що перескакували то на одне, то на інше, Ульріх спершу зізнався собі, що враження, яке вже не раз складалося в нього про Кларису — нібито вона створіння не просто незвичайне, а в глибині душі вже, мабуть, і психічно хворе, — жодних сумнівів тепер не допускає, й усе ж таки під час свого нападу, чи як там назвати отой недавній її стан, вона висловлювала думки, іноді тривожно суголосні його власним. Це могло б спонукати його замислитися про такі речі знов і ґрунтовно, але він відчув у цьому лише прикре, чуже природі свого напівсонного стану нагадування про те, що йому ще багато чого належить зробити. Майже половина того року, який він собі надав, уже збігла, а він ще жодного питання не вирішив. У нього промайнула думка, що Ґерда вимагала від нього написати про це книжку. Але він хотів жити, не роздвоюючись на реальну й примарну частини. На гадку йому спала хвилина, коли він розмовляв про це з начальником відділу Туцці. Він бачив, як вони стоять удвох у Діотиминому салоні, й у цьому було щось драматичне, щось акторське. Пригадалося, як він, Ульріх, мимохідь сказав, що йому доведеться, мабуть, або написати книжку, або накласти на себе руки. Але й думка про смерть була, коли він розглядав її тепер і, сказати б, зблизька, аж ніяк не справжнім виявом його стану; бо коли він, поринаючи в неї, уявляв собі, що, замість від’їздити, ще до ранку можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи — сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої — це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне — то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.

Та поки Ульріха ледве не до сліз зворушувала ця безглузда немічність усіх зусиль, якими він так хизувався, в його змученому безсонням стані наростало чи, можна навіть сказати, навколо нього, Ульріха, творилося якесь дивне відчуття. В усіх кімнатах ще горіли лампи, що їх позасвічувала, коли була тут сама, Клариса, і яскраві потоки світла пливли туди й сюди поміж стінами й речами, заповнюючи проміжний простір чимось майже живим. І, певно, ніжність, яка щоразу розливається в безболісній втомі, змінила загальне відчуття в його тілі, бо це завжди наявне, хоч і непомічене самовідчуття тіла, й так досить невиразно обмежене, перейшло у стан в’яліший і просторіший. Це була якась розслабленість, так ніби раптом розв’язався вузол; а позаяк ні в стінах, ні в речах насправді нічого не змінилося, і ніякий бог до кімнати цього невірника не ступив, і сам Ульріх у жодному разі не зрікався ясности у своїх міркуваннях (хіба що втома вводила його щодо цього в оману), то зазнати таких перемін могли тільки стосунки між ним і його оточенням, до того ж змінитися могла, знову ж таки, не матеріалізована частина цих стосунків і не свідомість та розум, які тверезо цій частині відповідають, — ні, змінилося, здавалось, якесь відчуття, що розливається глибоко-глибоко, як Грунтові води, відчуття, на якому звичайно стоять ці стовпи реального сприйняття й мислення, і стовпи тепер чи то м’яко розійшлися, чи то зійшлись. А втім, ця різниця ту ж мить також утратила свій сенс. «Це — інші погляди й інша поведінка; я стаю іншим, і тому іншим стає все, що зі мною пов’язане!» — міркував Ульріх, гадаючи, що пильно за собою спостерігає. Та можна було б сказати також, що його самотність (тобто стан-бо не лише в ньому, а й довкола нього, і цей стан, отже, пов’язував одне з другим), — можна було б сказати (і він відчував це й сам), що ця самотність робилася чимдалі щільнішою й чимдалі глибшою. Вона проникала крізь стіни, вростала в місто, вона, по суті, не розширюючись, вростала у світ. «Який світ? — подумав він. — Адже ніякого світу немає!» Ульріхові здавалося, що це поняття вже втратило будь-яке значення. Але він мав іще досить самовладання, тож йому відразу стало й прикро за таку аж надто пишномовну фразу; він уже не намагався знайти інших слів, навпаки, від цієї миті він немовби почав прокидатися цілком і за кілька секунд стрепенувся. Уже сірів день, своєю бляклістю швидко поглинаючи яскравість штучного світла.

Ульріх підхопивсь і всім тілом потягся. Але в ньому, у тілі, лишилося щось таке, чого стріпнути не пощастило. Ульріх протер пальцями очі, але погляд його зберігав щось від того м’якого доторку до речей, коли він занурюється в них. І раптом якимсь майже незбагненним чином, немовби щось відринуло, немовби йому просто забракло сили й далі це заперечувати, — раптом він усвідомив, що знову стоїть там, де вже був колись багато років тому. Він усміхнувся й похитав головою. Свій стан він іронічно назвав «нападом майорихи». Жодної небезпеки його здоровий глузд у цьому не вбачав, адже не було нікого такого, з ким він, Ульріх, міг би ще раз утнути таку дурницю. Він прочинив вікно. Повітря за ним було байдуже — звичайнісіньке вранішнє повітря з першими звуками міського гамору. Прохолода омивала Ульріху скроні, а тим часом несхильність європейця впадати в сентиментальну мрійливість почала сповнювати його ясною твердістю, і він поклав зустріти цю подію, коли вже так судилося, з усією пунктуальністю. І все ж, коли він довго стояв отак край вікна й, ні про що не думаючи, дивився в ранок, у ньому ще лишалося щось від мерехтливого буяння почуттів.

І коли до кімнати з урочистим виглядом людини, яка рано встала, раптом увійшов слуга, щоб розбудити його, Ульріх вражено стрепенувся. Згодом прийняв ванну, нашвидку, кількома жвавими рухами збадьорив тіло й поїхав на вокзал.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!