Розділ «121. Обмін думками»

 — Ви поставили мені стільки важливих запитань, що я, перше ніж вирішувати, теж хотів би дещо довідатись. — І, коли Арнгайм жестом запросив його говорити далі, чітко, по-діловому повів: — Мені сказали, що ваша участь у всьому, що пов’язане з нинішньою «акцією» (а пані Туцці й ваш покірний слуга в цій акції — лише так, безплатний доважок!), продиктована наміром придбати велику частину галицьких нафтових родовищ!

Арнгайм, наскільки його можна було розгледіти в уже примерклому світлі, зблід і повільно рушив до Ульріха. У того склалося враження, що саме пора поберегтися якого-небудь нечемного випаду, й він уже пошкодував, що своєю необачною відвертістю дав Арнгаймові нагоду відмовитися від розмови саме тієї хвилини, коли вона, мабуть, стала йому неприємною. Тож Ульріх якомога привітніше додав:

 — Не хочу вас, певна річ, образити, але наш обмін думками не дав би бажаних результатів, якби ми не провадили його цілком відверто!

Цих небагатьох слів і часу, поки Арнгайм ступав кілька кроків до Ульріха, вистачило для того, щоб Арнгайм опанував себе; він став, усміхаючись, перед Ульріхом, поклав йому на плече долоню — ба навіть, по суті, півруки — й докірливо промовив:

 — Як ви могли купитися на таку біржову плітку!

 — Я почув це не як плітку, а від однієї добре поінформованої людини.

 — Атож, я теж чув уже, що ходять такі розмови. Але як ви могли в це повірити?! Ну звісно, я тут не лише задля власного задоволення; на жаль, я ніколи не можу дозволити собі зовсім забути про справи. Не хочу заперечувати й того, що про ті нафтові родовища я де з ким розмовляв, хоча, прошу вас, нехай це зізнання лишається між нами. Але ж усе це суттєвого значення не має!

 — Моя кузина, — провадив Ульріх, — про вашу нафту сном-духом не відає. Її чоловік доручив їй випитати у вас що-небудь про мету вашого приїзду, тому що вас мають тут за довірену людину царя; але цю дипломатичну місію, я певен, кузина виконує погано, бо не має сумніву, що мета вашої присутности тут — лише одна: вона сама, кузина!

 — Усе ж таки вам бракує делікатности! — Арнгайм легенько, по-дружньому штовхнув рукою Ульріха в плече. — Побічні обставини виникають, мабуть, завжди й у всьому; але щойно ви, хоч намагалися висловлюватись нібито й сатирично, говорили про це з відвертістю нечемного школяра!

Через цю руку в себе на плечі Ульріх утратив упевненість. Було прикро й смішно відчувати, що тебе обіймають, це відчуття можна було назвати навіть принизливим; але Ульріх тривалий час не мав друзів, і, мабуть, саме тому вся ця ситуація трохи збивала його з пантелику. Йому кортіло ту руку скинути із себе, і він мимоволі й намагався так зробити, але Арнгайм завважив ці кволі ознаки того, що його жест небажаний, і напружився, щоб цього більш ніхто не помітив; Ульріх, перейнявшись складним становищем Арнгайма, з чемности завмер, мовчки терплячи доторк, який тепер справляв на нього чимдалі дивніший вплив, так наче ото в сипкому насипу грузнув, розтинаючи його надвоє, важкий камінь. Ульріх, сам того не бажаючи, вже давно звів довкола себе цей вал самотности, й тепер у проломину в ньому прорвалося життя, прорвався пульс ще однієї людини, й це було безглузде відчуття, смішне, та все ж таки трохи й хвилююче.

Він згадав про Ґерду. Згадав, як іще товариш його юности Вальтер пробуджував у ньому бажання колись повернутися до такої повної й нестримної згоди з ким-небудь, немовби в цілому світі нема інших відмінностей, крім приязні й неприязні. Тепер, коли було вже надто пізно, бажання це знову прокидалося в ньому, здіймалося срібними хвилями, такими самим, здавалося, як хвилі води, світла й повітря, що зливаються на широкій ріці в єдиний потік срібла, і це бажання його дурманило, аж він мусив пильнувати, щоб не піддатися йому й у такому двозначному своєму становищі не викликати непорозуміння. Та коли його м’язи напружилися, він пригадав, як Бонадея колись заявила йому: «Ульріху, ти людина непогана, ти лише створюєш собі труднощі, щоб не бути добрим!» Бонадея, яка того дня була просто навдивовижу розумна і сказала ще: «Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою що-небудь стається!» А він сказав: «Я був хлопчиком, м’яким, мов повітря місячної ночі…» І тепер він пригадав, що в його уяві картина постала тоді, власне, зовсім інша: кінчик підпаленої магнієвої палички; бо саме таким здалося йому власне серце — воно горіло, розсипаючись іскрами й обертаючись на світло; але то було давно, й він так і не зважився висловити це порівняння, і над ним узяло гору порівняння інше, до того ж у розмові не з Бонадеєю, а, як йому щойно спало на думку, з Діотимою. «Життєві відмінності своїм корінням дуже близькі одна одній», — відчув він, дивлячись на чоловіка, що з якихось не дуже очевидних причин запропонував йому свою дружбу.

Арнгайм забрав свою руку. Вони стояли тепер знов у віконній ніші, де розпочали були цю розмову; внизу вже мирно горіли вуличні ліхтарі, але відчувалося, що збудження там ще не зовсім уляглося. Іноді ще проходили, гаряче розмовляючи, щільні гурти людей, час від часу в кого-небудь раптом ще роззявлявся рот, викрикуючи погрозу чи розкотисте «О-го-го!», після чого вибухав сміх. Панувало враження якогось напівсвідомого стану. І в світлі від цієї неспокійної вулиці, поміж шторами, що, рівно спадаючи, обрамляли тепер уже стемнілу картину кімнати, він бачив Арнгаймову постать і відчував поруч із нею свою постать, обидві з одного боку осяяні світлом, з другого — темні й через таке подвійне освітлення сповнені якоїсь пристрасної наструнчености. Ульріх пригадав крики «Слава!» на честь Арнгайма, які йому ніби причулися, та незалежно від того — був чи не був пов’язаний з усіма цими подіями Арнгайм, своїм цезарським спокоєм, що його він, замислено споглядаючи вулицю, виставляв напоказ, доктор справляв враження головної фіґури в цій породженій миттю картині і з кожним поглядом відчував, здавалося, свою присутність у ній. Поряд із ним ставало зрозуміло, що таке усвідомлення власної гідности. Сама собою свідомість не в змозі дати лад осяйному, збуреному сум’яттю світу, бо що гостріша вона, то безмежнішим, хай навіть тимчасово, стає світ; а ось усвідомлення власної гідности вступає у світ як режисер, обертаючи його на штучну щасливу єдність. Ульріх заздрив цьому чоловікові, заздрив його щастю. Цієї хвилини Ульріхові здавалося, що не було нічого легшого, ніж скоїти проти Арнгайма злочин, адже своїм прагненням до картинности той викликав на сцену й давні театральні тексти. «Візьми кинджал, і хай здійсниться його доля!» У голові в Ульріха виразно пролунали ці слова, виголошені з поганою акторською інтонацією, і все ж мимоволі він став так, щоб половина його корпусу була за спиною в Арнгайма. Він бачив перед собою широку, темну площину шиї й плечей. Надто шия викликала в нього роздратування. Рука його шукала у правих кишенях складаного ножика. Він став навшпиньки й ще раз опустив повз Арнгайма погляд на вулицю. Там, у напівтемряві, людей захоплювала, мов пісок, і несла хвиля, ворушачи їхні тіла. Адже чим-небудь усе ж таки мала завершитися ця демонстрація, і ось майбутнє вислало вперед хвилю, і в людей настало своєрідне надособисте творче просвітлення, хоч і було воно, як завжди, надто непевне й надто безпечне. Приблизно так сприймав Ульріх те, що бачив, і якусь коротку хвилю це приковувало його увагу, хоч він уже так стомився аналізувати, що його аж нудило. Він обережно опустився знову на п’яти, засоромився гри уяви, яка щойно змусила його стати навшпиньки, — а втім, надто великого значення він цьому не надавав, — і відчув велику спокусу торкнути Арнгайма за плече й сказати: «Дякую, всім цим я ситий донесхочу, мені хочеться спробувати що-небудь новеньке, і на вашу пропозицію я пристаю!»

Та позаяк насправді Ульріх не зробив і цього, вони вже не торкалися відповіді на запитання Арнгайма. Натомість цей повернувся до розмови на одну з давніших тем.

 — Чи ходите ви іноді в кіно? Ви неодмінно маєте це робити! — сказав він. — Можливо, в теперішньому своєму вигляді воно ще й не має по-справжньому великого майбутнього, але дайте лишень солідним комерційним інтересам — наприклад, інтересам електрохімії чи фарбникової промисловости — пов’язатися з ним, і за кілька десятків років ви побачите такий розвиток, який уже ніщо не стримає. Тоді почнеться процес, в якому знайдуть застосовування всі засоби примноження й зростання, і хай там що ввижається нашим письменникам та естетам, а народиться мистецтво Світової електричної компанії чи Німецької фарбникової індустрії. І це жахливо, любий мій! Чи пишете ви? Ні, ах так, я вас про це вже питав. Але чому ви не пишете? Маєте рацію. Майбутні письменники й філософи прийдуть містком, прокладеним журналістикою. Невже вам іще не впадало в око, що наші журналісти пишуть чимдалі краще й краще, а письменники — чимдалі гірше й гірше? Це процес, безперечно, закономірний; щось відбувається, і я не маю жодних сумнівів у тому, що саме: завершується доба великих індивідуальностей! — І, нахилившись уперед: — Не можу розгледіти, з якою міною ви мене слухаєте; може, я стріляю по горобцях?! — Він хихикнув. — Ви вимагали Генеральної інвентаризації духовного скарбу. Чи ви в це вірите? Невже ви вірите, що життя можна регулювати за допомогою духовного скарбу?! Ви, звісно, сказали «ні», але я вам не вірю, бо ви — людина така, яка схопила б в обійми самого чорта за те, що він не має собі рівних!

 — Звідки це? — поцікався Ульріх.

 — З вилученої передмови до «Розбійників».

«Ну звісно, з вилученої, — подумав Ульріх, — не з надрукованої ж!»

 — «Душі, котрих огидна розпуста приваблює величчю, що її овіває», — процитував Арнгайм далі зі своєї надзвичайної пам’яті. Він відчував, що знову став господарем становища й що Ульріх із тих чи тих причин пішов на поступки; в ньому вже не було ворожої твердости, й не доводилося вже повертатися до розмови про ту пропозицію; все складалося якнайкраще. Та як ото борець, здогадавшись, що супротивник виснажений, пускає в хід всю свою силу, Арнгайм відчув: пора продемонструвати всю вагомість тієї пропозиції. І він повів далі:

 — Гадаю, тепер ви зрозумієте мене краще, ніж спочатку. Скажу вам, отже, відверто: часом я почуваюся самотнім. Коли люди — з «нових», мислять вони надто по-комерційному; але в другому чи третьому поколінні родини комерсантів уже втрачають фантазію. Тоді вони тільки й здатні, що на бездоганних управителів, на палаци, полювання, на офіцерів та зятів-аристократів. Я знаю таку публіку в усьому світі; трапляються з-поміж них і люди розумні, тонкої натури, але вони не спроможні на жодну думку, хоч якось пов’язану з цим останнім станом душевної тривоги, неприкаяности й, можливо, розпачу, — станом, який я продемонстрував цитатою із Шілера.

 — На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, — відказав Ульріх. — Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?