Розділ «121. Обмін думками»

 — Те, що ви оце сказали, суперечить також досить конструктивному висловлюванню про той шлях, який може наблизити нас до праведного життя, — висловлюванню, яке ви зробили трохи раніше, — провадив Арнгайм тихо й уперто. — А загалом цілком незалежно від того, погоджуюся я з вами в деталях чи ні, мені впадає в око, як глибоко у вас переплітаються схильність до активних дій і байдужість.

Коли Ульріх не визнав за потрібне відповідати й на це зауваження, Арнгайм промовив з тією ввічливістю, на яку й заслуговує нечемність:

 — Я лише хотів звернути вашу увагу на те, наскільки серйозно сьогодні, ухвалюючи економічні рішення — а від них і так залежить майже все — потрібно уявляти собі й власну моральну відповідальність, а також на те, якої привабливости такі рішення через це набувають.

Навіть у цьому осудливо-скромному тоні вчувалися легенькі нотки догоджання.

 — Даруйте, — відповів Ульріх, — я замислився над вашими словами. — І, немовби все ще в роздумах, додав: — Хотів би я знати ось що: коли в душу жінки вселяють містичні почуття, воднораз вважаючи, що найрозумніше буде полишити її тіло її рідному чоловікові, то це, на вашу думку, що — також опосередкованість і розподіл свідомости, притаманні нашому часу?

Арнгайм, почувши ці слова, трохи зблід, однак контроль над ситуацією не втратив.

 — Я не певен, чи правильно вас зрозумів, — спокійно відповів він, — але якби ви вели мову про жінку, яку кохаєте, то цього не сказали б, тому що картина реальности завжди багатша, ніж обриси засад.

Арнгайм відійшов од вікна й запросив Ульріха сісти.

 — Вас нелегко впіймати! — провадив він голосом, у якому відчувалось і схвалення, й жаль. — Але я знаю, що для вас я — радше ворожий принцип, ніж особистий супротивник. А ті, котрі вважають себе найзапеклішими супротивниками капіталізму, у своїх справах нерідко виявляються найкращими його слугами; я, мабуть, можу навіть зарахувати до таких певною мірою й себе, а то я б собі не дозволив вам про це сказати. Безкомпромісні й пристрасні люди, коли вже вони усвідомили необхідність якоїсь поступки, зазвичай виявляються найобдарованішими її захисниками. Тим-то я хочу будь-що здійснити свій намір і пропоную вам: ідіть на службу в одному з підприємств моєї фірми.

Арнгайм умисне зробив цю пропозицію немовби між іншим, ба більше, говорячи рівним голосом і швидко, він, здавалося, навіть хотів пом’якшити цілком зрозумілий подив, що його, він не сумнівався, мали викликати його слова; жодним чином не реаґуючи на вражений погляд Ульріха, він заходився немовби перелічувати деталі, що їх належало б залагодити в разі згоди, проте висловлювати особисту думку з цього приводу наразі аж ніяк не хотів.

 — Спочатку вам, звісно, бракувало б досвіду, — м’яко промовив він, — щоб обійняти яку-небудь керівну посаду, та й бажання такого ви, мабуть, ще не мали б; тому я запропонував би вам місце поряд із собою — назвімо його секретар із загальних питань, — місце, яке я запровадив би спеціально для вас. Сподіваюся, своєю пропозицією я вас не ображаю, бо щодо платні зовсім не уявляю собі цю посаду аж такою привабливою; однак згодом ваша діяльність, звичайно, має дати вам можливість забезпечити собі будь-які доходи, яких ви забажаєте, і я певен, що через рік ви сприйматимете мене зовсім інакше, ніж оце тепер.

Завершивши цю промову, Арнгайм відчув, що все ж таки розхвилювався. Цієї хвилини він, власне, й сам був здивований, що справді зробив Ульріхові таку пропозицію, яка, коли б той від неї відмовився, його, Арнгайма, лише зганьбила б, а якби її прийняв — нічого приємного не обіцяла б. Бо уявлення, нібито цей чоловік перед ним здатний на щось таке, що не до снаги йому самому, Арнгаймові, протягом розмови розвіялось, а потреба цього чоловіка звабити й узяти під свою руку втратила сенс, щойно стала очевидною. Те, що він боявся отієї Ульріхової, як сам називав, «дотепности», Арнгаймові видалося чимось неприродним. Він, Арнгайм, великий чоловік, і для такого, як він, життя має бути простим! Він знаходить спільну мову з усім таким самим великим, наскільки це йому дозволено, він не повстає, як авантюрист, проти всього на світі й не бере все під сумнів, це суперечило б його натурі; але, з другого боку, трапляються, звичайно, чудові й сумнівні речі, й ти намагаєшся вхопити від них якомога більше. Ніколи ще, здавалося Арнгаймові, не відчував він так глибоко, як цієї хвилини, надійности західної культури, цієї чудовної сув’язі сил і перешкод! Якщо Ульріх цього не усвідомлював, то він — просто авантурник, і те, що через нього Арнгайм мало не схилився був до думки… Але в цьому місці слова, хоч Арнгайм і тримав їх у собі, його підвели, їх забракло; він не спроможний був досить чітко й виразно, хай навіть подумки, сказати, що мав намір наблизити до себе Ульріха, мов сина. Нічого аж такого не було б у тому, якби він це й висловив — думка, зрештою, як і безліч інших думок, за них не потрібно відповідати, і їх навіює, мабуть, звичайнісінька туга, що осідає на дні будь-якого діяльного життя, бо ніколи не знаходиш того, чим лишився б задоволений. Та, може, він і взагалі не мав цієї думки в такій вразливій формі, а просто відчув щось таке, чому можна було цієї форми надати. І все ж Арнгайм не мав бажання про це згадувати й лише до болю виразно відчував, що якщо від його віку відняти вік Ульріхів, то різниця вийде не така вже й велика; щоправда, за цим відчуттям стояла похмура тінь ще одного: що Ульріх має стати йому застереженням від Діотими! Він пригадав, що в своєму ставленні до Ульріха вже не раз помічав немовби певну подібність із сусіднім кратером, по якому можна передбачати ті жахливі процеси, що назрівають у головному кратері, і в нього викликало неабияку тривогу те, що тут уже дійшло до виверження, бо слова вилились і торували собі шлях у життя. «Що буде, — промайнуло в Арнгайма, — якщо він дасть згоду?!» Так добігали кінця ті напружені секунди, коли такий чоловік, як Арнгайм, мусив очікувати відповіді од чоловіка молодшого, якому він надав такої ваги лише через свою примху. З вороже розтуленими вустами Арнгайм укляк у кріслі, міркуючи: «Якось уже та викручусь, якщо уникнути лиха все ж таки не пощастить».

Поки емоції й думки текли собі цим руслом, ситуація, однак, на місці не стояла, запитання й відповіді змінювали, не затримуючись, одне одного.

 — І якими ж такими властивостями я завдячую цю пропозицію, з погляду комерції, либонь, навряд чи виправдану? — сухо спитав Ульріх.

 — Щодо цього ви весь час помиляєтесь, — відказав Арнгайм. — У моєму становищі не шукають виправдання комерційними інтересами, рахуючи кожен гріш; те, що я міг би на вас утратити, не грає жодної ролі проти того, що я сподіваюся надбати!

 — О, я вже згоряю від цікавости, — промовив Ульріх. — Про те, що я — надбання, мені кажуть не вельми часто.

Невеличким надбанням я міг би стати, можливо, для своєї науки, але і її сподівань я, як ви знаєте, не виправдав.

 — Про те, що ви надзвичайно розумні, — відповів Арнгайм (так само тоном зачаєної непохитности, якого зовні він дотримувався й далі), — ви добре знаєте й самі; казати вам про це немає потреби. Та можливо навіть, що на наших підприємствах знайдуться люди з розумом і гострішим, надійнішим. Але ваша натура, ваші людські властивості — ось те, на що я з певних причин хотів би завжди розраховувати.

 — Мої властивості? — Ульріх мимоволі всміхнувся. — А чи знаєте ви, як мене називають друзі? Людиною, що не має властивостей!

Арнгайм не стримався й зробив ледве помітну нетерплячу міну, яка означала приблизно таке: «Не розповідайте мені про себе того, що я й сам знаю вже давно і краще від вас!» Усе обличчя аж до плеча в нього пересмикнулось, і в цьому далося взнаки його невдоволення, але слова ще не зраджували його наміру й плану. Ульріх ту міну помітив, а позаяк роздратуватися через Арнгайма йому було дуже легко, то він заговорив тепер цілком відверто, чого досі уникав. Тим часом обидва знов повставали, Ульріх, щоб краще бачити ефект, на кілька кроків відступив від співрозмовника й промовив: