Розділ «82. Клариса вимагає року Ульріха»

 — Фе! — кинула Клариса. — Викручуєшся!

 — Та вже ж, — погодився Ульріх, — мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

 — А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно — це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.

 — Я довго міркувала про одну річ, — нерішуче провадила Клариса, — величезна підлість нині народжується не через те, що її чинять, а через те, що її дають чинити. Підлість розростається в порожнечі. — Вона переможно глянула на нього. Потім палко повела далі: — Давати щось чинити вдесятеро небезпечніше, ніж, власне, чинити! Ти мене розумієш? — Вона боролася з собою, не знаючи, чи не розтлумачити це ще точніше. Але тільки додала: — Адже ти чудово мене розумієш, чи не так, любий? Щоправда, ти завше кажеш, що нехай усе йде своїм звичаєм. Та хто-хто, а я знаю, що ти маєш на увазі. Часом мені вже навіть спадало на думку, що ти — диявол!

Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.

 — Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, — почав він і змовк.

Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.

 — Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. — здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.

 — Ну? — допомогла йому Клариса. — Що ти хочеш сказати?

Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.

 — Ти — великий злочинець! — вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.

Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.