Розділ «82. Клариса вимагає року Ульріха»

 — Чом би тобі не влаштувати року себе самого? Адже тепер це, мабуть, у твоїх руках. Але, як я тобі вже й казала, нічого не розповідай Вальтерові — ні про це, ні про листа щодо Моосбруґера. І взагалі, що я про таке з тобою розмовляю! Але повір мені, той убивця такий музикальний! Тільки не вміє складати музики. Чи ти не помічав, що кожна людина перебуває в центрі небесної сфери? Коли людина йде зі свого місця, сфера йде з нею. Отак треба робити музику — не залучаючи сумління, просто немовби це — небесна сфера, під якою стоїш!…

 — І ти гадаєш, щось таке я мав би придумати, влаштовуючи свій рік?

 — Ні, — відповіла Клариса про всяк випадок.

Її тоненькі губи хотіли були щось сказати, але змовчали, і в очах у неї нечутно зблиснула іскорка. Важко було сказати, чого можна сподіватися від неї в такі хвилини. Але воно обпікало так, ніби ти надто близько підійшов до чогось розпеченого. Тепер Клариса всміхалася, але ця усмішка жевріла в неї на вустах, мов присок, який лишився від того, що спалахнуло й погасло в її очах.

 — Але якраз щось таке я, в крайньому разі, ще й міг би придумати, — вів далі Ульріх. — Боюся тільки, ти чекаєш від мене державного перевороту?!

Клариса замислилась.

 — Ну, то, скажімо, рік Будди, — промовила вона, не відповідаючи на його заперечення. — Не знаю, чого там конкретно вимагав Будда — знаю лише так, приблизно; але припустімо, що ми знаємо, і якщо це видасться важливим, то, виходить, його й треба здійснити! Адже будь-що або заслуговує на те, щоб у нього вірили, або не заслуговує.

 — Гаразд. Але ось послухай, ти сказала: рік Ніцше. Однак чого, власне, вимагав Ніцше?

Клариса замислилась, нарешті розгублено відповіла:

 — Ну, я, звісно, не маю на увазі пам’ятника Ніцше чи вулицю Ніцше. Але не завадило б навчити людей жити так, як…

 — Як він того вимагав?! — урвав її Ульріх. — Але чого ж він вимагав?

Клариса хотіла була відповісти, зачекала, нарешті промовила:

 — Ну, та ти й сам знаєш.

 — Нічого я не знаю, — передражнив він її. — Але скажу тобі одне: можна втілити в життя вимоги супового пансіону імени ювілею імператора Франца Иосифа чи вимоги товариства захисту власників домашніх котів, але втілити в життя гарні ідеї так само неможливо, як музику. Що це означає? Не знаю. Але це так.

Нарешті він знайшов собі місце на невеличкій канапі за столиком; звідси захищатися було зручніше, ніж зі стільчика. На порожній середині кімнати, немовби на другому березі марева, яке робило стільницю довгою-довгою, все ще стояла, щось кажучи, Клариса. Її тонке тіло нишком промовляло й міркувало разом із нею; все, що Клариса хотіла сказати, вона, власне, спершу відчувала всім своїм тілом і раз у раз поривалася що-небудь з ним зробити. Її приятель завжди вважав її тіло твердим і хлопчачим, але тепер, коли Клариса м’яко погойдувалася на стулених ногах, несподівано вона здалася йому яванською танцівницею. І він раптом подумав, що не здивувався б, якби вона впала в транс. Чи, може, він сам був уже в трансі? Й Ульріх виголосив довгу промову.

 — Тобі хотілося б жити своєю ідеєю, — почав він, — і хотілось би знати, як це зробити. Але ідея — найпарадоксальніша річ на світі. Плоть поєднується з ідеями, як фетиш. Вона набуває чарівности, якщо в ній живе ідея. Через ідею чести, покари й такого іншого звичайний ляпас може стати смертельним. І все ж ідеї ніколи не можуть зберегтися в тому стані, в якому вони мають найбільшу силу; вони нагадують речовини, котрі на повітрі одразу прибирають іншої, стійкішої, проте зіпсованої форми. З тобою таке часто бувало. Адже ідея — це ти, ти в певному стані. На тебе щось дихнуло, так наче із бриніння струн раптом зринув якийсь звук; перед тобою постало щось схоже на марево; сум’яття твоєї душі породило якусь безкінечну вервечку, й усі красоти світу, здається, опинилися на її шляху. Ось до чого нерідко спричиняє одна-однісінька ідея. Та минає час, і вона робиться схожою на решту ідей, котрі ти вже мала, вона їм скоряється, стає частиною твоїх поглядів і твоєї вдачі, твоїх засад чи твоїх настроїв, і ось вона вже втратила крила й набула незагадкової міцности.

Клариса відповіла:

 — Вальтер ставиться до тебе ревниво. Не через мене, ні. Просто в тебе такий вигляд, немовби ти здатний зробити те, що хотілося б зробити йому. Розумієш? У тобі є щось таке, що віднімає в нього його самого. Навіть не знаю, як це краще сказати.

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше — це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, — міркував Ульріх. — Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.