Розділ «118. То вбивай же його!»

Клариса сказала це, не маючи аж такого лихого наміру. Просто вона боялася, що через свою добродушність чи недбалість коли-небудь поступиться, і тоді Вальтер одразу прив’яже її до себе пелюшками, а цього, принаймні тепер, коли вона хоче вирішити найголовніше питання, допустити не можна. Ситуація «загострилася»; подумки Клариса бачила це слово жирно підкресленим, його вжив Вальтер, щоб пояснити їй, чому люди вийшли на вулицю; адже Ульріх, пов’язаний із Ніцше тим, що подарував їй на весілля його твори, стояв на другому боці, проти якого й обернеться вістря, коли тут що-небудь розпочнеться; а Ніцше щойно подав їй знак, і коли вона побачила себе на «високій горі», то що ж таке та висока гора, як не сама земля, випнута догори гостряком?! Це були, отже, дуже дивні взаємозв’язки, яких, либонь, ще нікому не щастило розгадати, й навіть Кларисі вони бачилися невиразно; та саме тому їй хотілося побути самій і спровадити Вальтера з дому. Дика ненависть, якою цієї хвилини палало її обличчя, не була однорідна й серйозна, це була тільки нестямна фізична ненависть без виразних особистих ознак, таке собі «фортепіанне шаленство», в яке, бувало, впадав, і Вальтер, і тому й він, на хвилю ошелешено втупившись у дружину, зненацька, хоч і запізніло, зблід, ошкірив зуби й у відповідь на те, що він їй осоружний, вигукнув:

 — Остерігайся ґенія! Саме ти й остерігайся!

Він кричав іще несамовитіше, ніж вона, й від темного свого пророцтва вжахнувся й сам, бо воно, сильніше, ніж він, просто вирвалося йому з горлянки, і раптом усе в кімнаті він побачив чорним, так наче настало затемнення сонця.

На Кларису це теж справило враження. Вона раптово змовкла.

Це — ефект такий самий разючий, як і затемнення сонця, й річ, звичайно, зовсім не проста, і хай там як він виник, а під його впливом у Вальтера несподівано прорвалися ревнощі до Ульріха. Але чому він ще й назвав його ґенієм? Мабуть, він мав на увазі щось на кшталт пихатости, яка не знає, що скоро згине, як роса на сонці. Раптом в уяві Вальтера постали картини минулого. Ульріх повертається в мундирі додому, варвар, що вже мав до діла з реальними жінками, коли Вальтер, хоч і старший, ще складав вірші про кам’яні статуї в парках. Згодом: Ульріх приносить додому новини про дух точности, швидкости, сталі; але для гуманіста Вальтера й це було, мов напад варварської орди. Щодо свого молодшого товариша Вальтер завжди відчував приховану ніяковість людини фізично слабкішої й не такої промітної, але водночас бачив у собі дух, а в ньому — лише грубу волю. І їхні взаємини, ніби на підтвердження цього погляду, завжди були такі: схвильований чимось прекрасним чи добрим Вальтер — і Ульріх, що похитує головою. Такі враження не забуваються. Якби Вальтерові пощастило було поглянути на те місце в розгорненій книжці, за яку йому довелося змагатися з Кларисою, то він у жодному разі не побачив би в описаній там руйнації, котра волю до життя витісняє з цілого до частковостей, осуду власної художньої мрійливости, як це зрозуміла Клариса, а переконався б, що то — чудовий опис його товариша Ульріха, починаючи від переоцінювання частковостей, властивого сучасній забобонній вірі в досвід, і аж до продовження цього варварського розпаду до власного «я», що він, Вальтер, назвав людиною без властивостей або властивостями без людини, тоді як Ульріх у своїй манії величі це визначення ще й схвалив. Усе це й мав на увазі Вальтер, викрикуючи оте образливе слово «ґеній». Бо якщо хто-небудь і мав право називати себе самотньою індивідуальністю, то це, на його думку, — він сам, Вальтер; і все ж таки він від цього відмовився, щоб повернутись до природного людського покликання, і відчував, що випередив тут свого товариша на цілу епоху. Та поки Клариса мовчала, не відповідаючи на його образу, він міркував: «Якщо зараз вона скаже бодай слово на захист Ульріха, я цього не витримаю!» І ненависть тіпала ним так, ніби робила це руками Ульріха.

Надміру збуджений, Вальтер відчув, що хапає капелюха й біжить із дому. Він мчав вулицями, не помічаючи їх. У його уяві будинки просто-таки відмітало вітром убік. Аж перегодом він уповільнив ходу й почав зазирати в обличчя людей, повз яких простував. Ці обличчя, привітні погляди заспокоювали його. І нарешті він заходився — тією мірою, якою його свідомість лишалася поза цією неймовірною пригодою, — пояснювати Кларисі, що мав на увазі. Але слова блищали у нього в очах, а не на вустах. Та й як узагалі описати щастя бути серед людей і братів! Клариса сказала б, що йому бракує самобутности. Але в безапеляційній самовпевненості Клариси було щось жорстоке, і він не хотів і далі вдовольняти зарозумілі вимоги, які вона перед ним ставила! Він відчував нестерпне бажання зажити одним із нею трибом, а не блукати серед очевидних ілюзій кохання й особистої анархії. «У всьому, що ти собою становиш і що робиш, і навіть тоді, коли ти заходиш у суперечність із рештою людей, потрібно відчувати глибинний рух до них», — приблизно так хотілося йому заперечити Кларисі. Бо Вальтерові з людьми завжди щастило; навіть у суперечці він викликав симпатію в них, а вони — в нього, і тому досить поверхова думка про те, нібито людській спільноті притаманна сила, яка все врівноважує і винагороджує всі зусилля і яка, зрештою, вміє дати собі раду, — ця думка стала в його житті твердим переконанням. Йому прийшло в голову, що трапляються люди, які приваблюють птахів; птахи залюбки підлітають до них, і нерідко ці люди й у самій своїй подобі мають щось пташине. Він узагалі був переконаний, що кожна людина якимсь незбагненим чином пов’язана з певною твариною. Цю теорію він колись придумав сам; вона не була наукова, однак Вальтер вважав: люди музикальні здогадуються багато про що таке, що лежить поза наукою; і вже в дитинстві він твердо з’ясував собі: його тварина — риба. До риб його завжди дуже вабило, хоч вони викликали в нього й жах, і коли починалися вакації, він завжди постійно метушився коло них, мов божевільний; він міг годинами стояти біля води, вивуджуючи їх із рідної їм стихії й складаючи їхні трупи біля себе в траві, поки це раптово кінчалося нападом відрази, що доходила до жаху. А риба на кухні — це була одна з ранніх його пристрастей. Кістяки випатраних рибин складали у глибоку, наполовину наповнену водою глиняну миску, формою схожу на човника й покриту зелено-білою, як трава і хмари, поливою; там кістяки з якоїсь причини, продиктованої законами кухонного царства, лежали доти, доки варився обід, після чого вони вирушали на гноярку; до тієї посудини таємниче тягло хлопчика, який під усілякими дитячими приводами ще протягом годин забігав на кухню, й, коли його просто в лоб питали, що йому там треба, стояв, проковтнувши язика. Тепер він, мабуть, відповів би, в чому полягають риб’ячі чари: у риб не дві стихії, а лиш одна-однісінька. Він знов бачив тих рибин перед собою, як часто бачив їх у глибокому дзеркалі води, й рухалися вони не так, як він сам, по землі, по самісінькій її межі з іще однією стихією — порожнечею («Не бувши вдома ні тут, ні там!» — зітхнув Вальтер, граючись цією думкою так і сяк; належиш землі, хоча спільного в тебе з нею тільки й того, що два невеличкі п’ятачки під підошвами, а всім, по суті, тілом стримиш у повітрі, яке витісняєш собою і в якому впав би!); ні, ґрунт риб, їхнє повітря, їхнє питво, їхня їжа, їхній страх перед ворогами, й примарний плин їхнього кохання, і їхня могила замикали їх у собі; вони рухалися в тому, що їх рухало, а людина знає про це лише зі снів чи, може, із жагучого бажання знову відчути надійну ніжність материнського лона, мріяти про що тоді саме входило в моду. Але чому ж у такому разі він вихоплював рибин з води й убивав їх? Це давало йому невимовну, священну насолоду! І він знати не хотів чому; він, Вальтер, людина загадкова! Одначе Клариса якось назвала рибу просто водяною буржуазією?! Вальтер ображено здригнувся. І поки він — у тому вигаданому стані, в якому перебував і саме про все це міркував, — поспішав вулицями, зазираючи в обличчя зустрічних перехожих, установилася гарна погода для риболовлі; ні, дощ іще не пішов, але повітря стало вологим, а хідники й бруківка, як він завважив аж тепер, уже певний час були темно-бурі. Люди, які ними йшли і їхали, тепер здавалися одягненими в чорне, і на них були циліндри, тільки не було комірців; Вальтера це не здивувало; принаймні ці люди були не буржуа, а виходили, схоже, з фабрики й простували нещільними гуртами, а інші люди, в котрих іще не скінчився робочий день, поквапно пробиралися, як і він, поміж них уперед, і Вальтер відчув себе дуже щасливим, ось тільки голі шиї нагадували йому щось таке, що муляло душу і з чим справа була не зовсім чиста. І раптом з цієї картини пороснув дощ; люди почали розбігатись, у повітрі зависло щось розпорене, білувато-лискуче; з неба падала риба; і над усім цим линув тремтливий, ніжний, немовби геть недоречний тут один-однісінький голос, що кликав на ім’я якогось собачку.

Ці останні переміни сталися так незалежно від нього, що вразили навіть його самого. Вальтер не помітив, як його думки обернулися на мрії і в образах та картинах з неймовірною швидкістю відлітали кудись далеко-далеко. Він підвів погляд і побачив обличчя своєї молодої дружини, все ще спотворене відразою. Почувався він дуже невпевнено. Пригадав, що мав намір докладно пояснити якийсь свій докір; рот його був усе ще роззявлений. Але Вальтер не знав, скільки часу відтоді минуло — кілька хвилин, кілька секунд чи лише тисячна частка секунди? Душу йому гріла квола гордість; так буває, коли після крижаної купелі по шкірі пробігає якийсь незбагненний мороз, промовляючи щось на кшталт: «Погляньте, на що я здатний!» Але не менш посоромленим почувався він тієї самої хвилини й оцим виверженням чогось потаємного, прихованого; адже недавно ще він хотів вести мову про те, що в духовному сенсі упорядкованість, самовладання й задоволеність собою в широкому світі — все це посідає куди вище місце, ніж відхилення від норм, і ось уже його переконання лежали корінням догори, і їх накривала лава з вулкана життя. Тому найгострішим його відчуттям після пробудження був, по суті, жах. Вальтер не мав сумніву, що його очікує щось жахливе. Розумного пояснення цей страх не мав; міркуючи почасти ще образами, Вальтер просто уявляв собі, що Клариса й Ульріх намагаються вирвати його з його образу. Він зібрався з думками, щоб розігнати цей сон наяву, й хотів сказати що-небудь таке, після чого можна було б розважливо повести далі розмову, паралізовану його гарячковістю; у нього вже навіть крутилося щось на язику, але здогад, що слова його припізнилися, що тим часом уже сказано й сталося інше, а він про це й не знає, — цей здогад стримав Вальтера, й раптом він, мовби наздоганяючи час, почув, як Клариса промовила до нього:

 — Якщо хочеш убити Ульріха, то вбивай же його! Ти надто совісний, митець спроможний на добру музику лише тоді, коли в нього немає совісти!

Довго, дуже довго Вальтер не хотів цього зрозуміти. Адже іноді збагнути що-небудь щастить аж після того, як даси на це відповідь сам, а він з відповіддю зволікав, боячись виказати свою відсутність. І в цьому непевному стані він усвідомив чи переконав себе: Клариса справді висловила те, що послужило причиною тієї жахливої нездатности зосередитись, яка щойно паралізувала його думки. Дружина сказала правду; Вальтер, коли б йому дозволили мати будь-яке бажання, часто нічого іншого й не бажав би, як бачити Ульріха мертвим. У дружбі, що зазвичай розпадається не так швидко, як кохання, це трапляється не дуже й рідко, якщо дружба надто вже зазіхає на цінність особистости. І думка ця була не казна-яка кривава; бо досить було йому уявити Ульріха мертвим, і давня юнацька любов до втраченого товариша ту ж мить знов нагадувала про себе, хоч і не дуже виразно; і як ото в театрі міщанське заціпеніння перед жахливим злочином минає під дією великого вдаваного почуття, так у Вальтера мало не склалося враження, що на думку про трагічну розв’язку відбувається щось прекрасне навіть із тим, кому призначено роль жертви. Вальтер відчував неабияке піднесення, хоча загалом був боязкий і не міг бачити крови. І хоч він щиро бажав, щоб Ульріхова зарозумілість коли-небудь зазнала краху, однак навіть задля цього не поворухнув би й пальцем. Але ж думки спершу не мають ніякої логіки, хай би там скільки цю логіку їм приписували; лише позбавлений фантазії спротив реальности спрямовує увагу на суперечності в поемі «Людина». Отож Клариса, мабуть, таки мала рацію, стверджуючи, що надлишок міщанської совісности може стати митцеві на заваді. І все це було водночас у Вальтерові, який нерішуче й уперто дивився на дружину. Але Клариса настійно повторила:

 — Якщо він стоїть на перешкоді твоїй творчості, ти маєш право усунути його з дороги!

Здавалося, ця ідея захоплює її і навіть розважає. Вальтерові хотілося простягти до неї руки. Його лікті немовби приросли до тіла, але він усе ж таки ступив до неї ближче.

 — Ніцше й Христос загинули через свою половинчастість! — прошепотіла вона йому на вухо.

Усе це було безглуздя. Навіщо вона приплела сюди Христа?! Як це розуміти: Христос загинув через половинчастість?! Такі порівняння лише справляли прикре враження. Одначе Вальтер, спостерігаючи, як ворушаться її вуста, й далі відчував, що вони наполегливо його до чогось підохочують; звичайно, його власній, так тяжко добутій рішучості приєднатися до більшости людства завжди впиралася притлумлена, але пекуча потреба у винятковості. Він щосили схопив Кларису, не даючи їй навіть поворухнутись. Її очі двома кружальцями застигли перед його очима.

 — І звідки лишень у тебе беруться такі думки?! — проказав він кілька разів поспіль, але відповіді не діждався.

І, сам того не бажаючи, притяг, мабуть, її до себе, бо Клариса розчепірила перед його обличчям, мов птаха, всі свої десять пальців із нігтями, тож нахилитися до її обличчя ближче він уже не міг. «Вона збожеволіла!» — відчув він. Але відпустити її не годен був. Якась незбагненно потворна личина лежала на її обличчі. Вальтер зроду не бачив божевільних. «Але вигляд у них, — промайнуло в нього, — має бути саме такий».

І раптом він простогнав:

 — Ти його кохаєш?!

Зауваження це було, звісно, не вельми оригінальне, до того ж вони вже не раз ламали навколо нього списи; та щоб не довелося повірити, що дружина хвора, він волів припустити, що вона кохає Ульріха, і таку самопожертву в ньому викликало, мабуть, певною мірою те, що Клариса, чиєю вузькогубою, в дусі раннього Відродження, вродою він завжди й досі захоплювався, вперше видалася йому потворною, і ця потворність, знову ж таки, була пов’язана, либонь, із тим, що її образ уже не захищало ніжне кохання до нього — тепер він був оголений грубим коханням суперника. Внаслідок цього виникло багато ускладнень, і вони тремтіли, здригалися в нього поміж серцем і зором, вони були чимось новим, своєрідним, сповненим однаковою мірою і загального, й особистого значення; але те, що Вальтер, промовляючи «Ти його кохаєш?», зовсім не по-людському простогнав, сталося, мабуть, через те, що він уже заразився Кларисиним божевіллям, і це його трохи налякало.

Клариса м’яко вивільнилась, а тоді ще раз сама наблизилася до нього й кілька разів, немовби наспівуючи якусь мелодію, промовила у відповідь:

 — Я не хочу дитини від тебе! Я не хочу дитини від тебе! — І щоразу після цієї фрази швидко й недбало його цілувала.