Розділ «118. То вбивай же його!»

 — Мені б теж хотілося поїхати з тобою до міста! — зізналася Клариса.

 — У жодному разі! Це тебе надто розхвилювало б! — Вальтер заявив це дуже категорично; на службі він наслухався всіляких розмов про те, чого можна очікувати від демонстрації, й не хотів пускати туди Кларису. Адже це не для неї — ота істерія, яку породжує величезний натовп; із Кларисою потрібно було поводитись, як з вагітною. Він мало не поперхнувся на цьому слові, яке холодній роздратованості коханої, що цуралася його, несподівано надало безглуздого тепла вагітности. «Але такі взаємозв’язки, які сягають за межі звичайних понять, однаково є!» — зовсім не без гордощів сказав він сам собі й запропонував Кларисі: — Якщо хочеш, я теж лишуся вдома.

 — Ні, — відповіла вона, — принаймні ти маєш там бути.

Їй хотілося побути самій. Коли Вальтер розповів їй про майбутню маніфестацію і змалював, який вигляд вона матиме, перед очима у Клариси постала змія, вся в лусочках, що ворушилися кожна окремо. Кларисі кортіло переконатися особисто, що картина маніфестації буде саме така, а не розводити натомість довгі балачки.

Вальтер поклав їй руку на плечі.

 — То я теж лишуся вдома? — ще раз спитав він.

Клариса скинула з плечей його руку, дістала з полиці книжку й уже не звертала на нього увагу. Це був том її Ніцше. Але Вальтер, замість нарешті дати їй спокій, попрохав:

 — Дозволь поглянути, чим ти цікавишся!

Було вже далеко за полудень. У помешканні панувало якесь непевне передчуття весни; так ніби знадвору долинали голоси птахів, приглушені стінами й шибками; від покритої лаком підлоги, оббивки меблів, начищених мідних клямок оманливо здіймалися духмянощі квітів. Вальтер потягся рукою до книжки. Клариса обхопила її обіруч, заклавши пальцем те місце, яке саме розгорнула.

І ту ж мить розігралась одна з отих «жахливих» сцен, на які було таке багате подружнє життя цієї пари. Усі вони відбувалися за одним зразком. Уявімо собі театральну залу, темні лаштунки й дві освітлені ложі, одна навпроти одної; в них сидять по один бік Вальтер, по другий — Клариса; вони виділяються серед усіх чоловіків і жінок, поміж ними — глибока чорна безодня, тепла від невидимих людських тіл; і ось Клариса розтуляє вуста, а потім їй відповідає Вальтер, і всі слухають, затамувавши подих, бо це — така гра звуків, таке видовище, які ще ніколи не вдавалися людям… Отож так само сталося й цього разу, коли Вальтер благально простяг руку, а Клариса, за кілька кроків від нього, затисла пальцем сторінку в розгорненій книжці. Вона навмання натрапила саме на те чудове місце, де вчитель веде мову про зубожіння внаслідок занепаду волі, й у всіх формах життя це зубожіння виявляється в тому, що частковості розростаються на шкоду цілому. «Життя витіснене в найдрібніші форми; те, що лишилося, на життя убоге». Ці слова ще лунали в її пам’яті, але зміст ширшого контексту, який Клариса пробігала очима тієї миті, коли Вальтер знов перебив її, вона усвідомила тільки приблизно. І раптом вона, попри цю несприятливу ситуацію, зробила велике відкриття. Бо хоч у цьому місці учитель вів мову про всі мистецтва, ба навіть про всі форми людського життя, але прикладами він користався лише з літератури; і позаяк загального контексту Клариса не розуміла, то відкрила, що Ніцше не осягнув усього значення власних думок, бо їх можна було прикласти й до музики!! Цієї хвилини вона чула хвору чоловікову гру на роялі, немовби та лунала ось тутечки, поряд, чула його емоційні уповільнення, запинки й випадання звуків, коли його думки линули до неї, і, як каже вчитель в іншому місці, «моральний побічний потяг» брав гору в ньому над «митцем». Клариса вміла чути це, коли Вальтер німо жадав її, і могла бачити музику, коли та зникала з його обличчя. Тоді на ньому лише світилися вуста, й Вальтер мав такий вигляд, немовби врізав собі пальця й ось-ось зомліє. Такий самий вигляд він мав і цієї миті, коли, нервово всміхаючись, простяг руку до книжки. Про все це Ніцше, певна річ, знати не міг, але було ніби якесь знамення в тому, що Клариса з примхи випадку розгорнула книжку саме в тому місці, яке цього стосувалося, й коли вона все те раптом побачила, почула й усвідомила, її вразила блискавка інтуїції, й вона опинилася на високій горі під назвою Ніцше, яка поховала під собою Вальтера, а їй сягала лише до підошов! «Прикладна філософія й поезія» більшости людей, котрим чужа і творчість, і сама духовність, складається з таких проблисків, з такого злиття невеличких перемін в особистості з великою чужою думкою.

Тим часом Вальтер підвівся й ступив до Клариси. Він вирішив махнути рукою на маніфестацію, в якій мав намір узяти участь, і лишитися з Кларисою. Підходячи до неї, він бачив, що вона стоїть, незадоволено прихилившись до стіни, й ця підкреслено демонстративна поза жінки, яка сахається чоловіка, не заразила його, на біду, її відразою, а збудила в ньому таку гру чоловічої уяви, яка й могла б стати причиною її відрази. Адже чоловік має вміти наказувати й накидати свою волю тому, хто чинить опір, і раптом ця потреба показати себе чоловіком обернулася для Вальтера не чим іншим, як потребою боротися з розгубленими рештками сліпої віри його юности — віри, що треба бути чимось особливим. «Не треба бути нічим особливим!» — уперто казав він собі. Неспроможність позбутися цієї ілюзії йому здавалася боягузтвом. «Усі ми живемо з ексцесами, — зневажливо міркував він. — Ми живемо з хворобливим, моторошним, самотнім, злісним; кожен із нас здатний лише на те, на що здатен лише він. Це ще нічого, анічогісінько не означає!» Вся ота маячня, нібито своє покликання ми маємо вбачати в тому, щоб розвивати незвичайне, а не, навпаки, стримувати ці легко вразливі паростки, органічно їх опановувати й потроху освіжувати ними надто вже схильну до спокою кров цивілізованої людини, — вся ця маячня викликала в нього жорстоку лють. Отак він міркував і очікував того дня, коли музика й живопис означатимуть для нього не більш ніж такий собі шляхетний спосіб розважитись. Одним із тих нових покликань було його бажання завести дитину; прагнення стати титаном і добувати вогонь, прагнення, яке володіло ним замолоду, спричинило зрештою до того, що віру, буцімто спершу треба стати таким, як усі, він прийняв з певним перебільшенням; тепер він соромився того, що не мав дитини, він завів би й п’ятьох дітей, якби на це погодилася Клариса й дозволили його статки, бо йому так хотілося бути в центрі теплого життєвого кола, і він ще мріяв перевершити пересічністю ту велику людську посередність, на якій тримається життя, — мріяв попри суперечність, що саме в цьому прагненні й полягає.

Та, може, через те, що він надто довго розмірковував чи надто довго спав, перше ніж почати збиратися до міста й завести цю розмову, але тепер у нього горіли щоки, і Клариса, виявилось, відразу здогадалася, чому його зацікавила її книжка, і ці тонкощі в їхній взаємній злагоді, попри нестерпні ознаки відрази, хтозна-чому ту ж мить розхвилювали Вальтера, і це завдало шкоди його черствості, а від його простоти знов не лишилося й сліду.

 — Чому ти не хочеш показати мені, що читаєш? Побалакай зі мною! — несміливо зажадав він.

 — Не до «балакання»! — прошипіла Клариса.

 — Ти вся — клубок нервів! — вигукнув Вальтер.

Він спробував вихопити у неї з рук книжку розгорненою. Клариса затято притисла її до себе. Якусь хвилю вони ще отак позмагались, і раптом у Вальтера сяйнула думка: «А втім, навіщо мені ця книжка здалася?» І дав Кларисі спокій. На цьому інцидент, власне, й вичерпався б, якби саме тієї миті, коли Вальтер відпустив дружину, ця не припала до стіни так, немовби перед загрозою насилля мусила втиснутися спиною в цупкий живопліт. Важко дихаючи, бліда, вона крикнула йому:

 — Замість домагатися чого-небудь самому, ти хочеш продовжити себе в дитині!

Її вуста виплюнули на нього ці слова, мов отруйний вогонь, і Вальтер, також задихаючись, мимоволі знову сказав:

 — Таж побалакай зі мною!

 — Не хочу я з тобою балакати, ти мені осоружний! — відповіла Клариса, раптом знов цілком опанувавши своїм голосом і користаючись ним так цілеспрямовано, немовби точнісінько посередині між нею й Вальтером на підлогу зненацька хряснула важка порцелянова миска. Вальтер ступив крок назад і вражено звів на дружину очі.