Розділ «113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою мішаною мовою на межі надрозумного й не зовсім розумного»

Ульріх погодився з цими не зовсім бездоганними твердженнями обережно і з певними застереженнями. Це правда, мовив він, навіть від чогось відмовляючись і страждаючи, ми лишаємо собі щось про запас на чорний день; поки нема присудків без підмета, бліда, граматична, так би мовити, тінь егоїзму не сходить із жодної дії.

Але Ганс рішуче заперечив. Мовляв, він і його друзі сперечаються про те, як треба жити. Іноді вони доходять думки, що кожне має жити насамперед задля себе, а вже потім — задля всіх; іншим разом вони переконані, що коли зовсім по-справжньому, то кожне може мати лише одного товариша, але цьому потрібен, знову ж таки, ще один товариш, і тому оте дружнє єднання уявлялося їм круговою пов’язаністю душ, яка нагадує колірний спектр чи інші такі зчеплення окремих ланок; але найбільше подобалося їм вірити в існування психічного, лише затіненого себелюбством, закону духу дружнього єднання — величезного, внутрішнього, ще не використаного джерела життя, джерела, якому вони приписували надзвичайні можливості. Навіть дерево, що бореться в лісі і що його ліс оберігає, не почувається так непевно, як сприйнятливі люди відчувають нині темне тепло маси, її рушійну силу, невидимі молекулярні процеси її несвідомої згуртованости, котрі при кожному подиху нагадують цим людям, що й найбільший, і найменший на світі не самотній. Так було й з Ульріхом; він, певно, добре бачив, що приборканий егоїзм, з якого виростає життя, дає чітку структуру, тоді як подих спільности лишається тільки символом невиразних зв’язків, і сам Ульріх був схильний навіть до відокремлености, хоча його чомусь діймало до живого, коли юні Гердині друзі починали великорозумно розводитися про отой великий вал, через який належало перебратись.

Ганс, утупившись перед себе невидющим поглядом, то монотонно, то уривчастим голосом перелічував догмати своєї віри. Крізь усю світобудову, казав він, проходить неприродний вододіл, поділяючи її навпіл, ніби яблуко, обидві половинки якого через це засихають. Тому тепер доводиться штучним, протиприродним способом набувати того, з чим колись ти становив одне ціле. Але вододіл цей можна усунути, якось розкрившись, змінивши свою поведінку, бо що більшою мірою здатна людина себе забути, погасити, від себе відмежуватись, то більше снаги вивільняється в ній задля дружнього єднання, немовби позбуваючись хибного зв’язку; і водночас така людина, поступово наближаючись до дружнього єднання, чимраз більшою мірою стає сама собою; бо, як випливало з Гансових слів, ступінь справжньої своєрідности визначає не марнославна виокремленість, ні, він стає наслідком саморозкриття і через дедалі вищі ступені участи й самовіддачі веде, можливо, до того найвищого ступеня дружнього єднання цілком поглинених світом, остаточно позбавлених власного «я» людей, якого, ступеня, можна досягти таким способом!

Ці фрази, що їх наповнити, здавалося, нічим не можна було, спонукали Ульріха помріяти про те, як дати їм реальний зміст, але він лише холодно спитав у Ганса, як той практично уявляє собі оте саморозкриття й таке інше.

Для відповіді Ганс знайшов Грандіозні слова; трансцендентальне «я» замість чуттєвого, Готичне «я» замість натуралістичного, царство сутности замість явища, беззастережні враження й такі інші гучні словеса, в які він силкувався убгати свій нібито невимовно багатющий досвід, як це, до речі, звичайно роблять, намагаючись піднести авторитет справи, а насправді їй на шкоду. А оскільки стан, який йому іноді — чи, може, навіть досить часто — ввижався, ніколи не щастило втримати довше, ніж на коротку хвильку задумливости, то він пішов іще далі й заявив, що саме тепер потойбічне відкривається не виразніше, ніж різкими спалахами, надфізичними видивами, які, само собою зрозуміло, важко затримати зором і які лишають по собі слід у вигляді хіба лиш великих мистецьких творінь; потому він повів мову про символи (його улюблене слівце на означення цих та інших надприродно величезних виявів життя) й нарешті про давньогерманську, властиву тим, у кому тече давньогерманська кров, здатність творити й споглядати символи; так за допомогою величного варіанту формули «добрі давні часи» йому легко вдалося пояснити, що надійне володіння реальним, уникнувши сьогодення, лишилося в минулому, і саме після цього твердження й спалахнула суперечка.

Ульріхові ця марновірна балаканина діяла на нерви. Він уже давно не міг збагнути, чим Ганс, власне, приваблює Ґерду. Дівчина сиділи бліда, не беручи в розмові активної участи. Ганс Зеп мав велику теорію кохання, і в ній Ґерда, мабуть, знаходила глибокий сенс власного існування. Зрештою Ульріх надав дискусії нового повороту, він заявив — усіляко заперечуючи проти таких розмов узагалі! — що високе піднесення, яке відчуває людина, не виникає ні внаслідок звичайної егоїстичної поведінки, коли привласнюєш собі все, що трапляється на шляху, ні, як стверджують його друзі, від того, що можна назвати піднесенням власного «я» завдяки саморозкриттю й самовіддачі, а становить, по суті, спокійний, мов стояча вода, стан, в якому ніколи нічого не змінюється.

Ґерда пожвавішала й спитала, як він це собі уявляє.

Ульріх відповів, що Ганс, хоч іноді той умисне висловлювався й аж надто барвисто, весь час вів мову всього-на-всього про кохання, — про кохання святих, про кохання анахоретів, про кохання, яке виходить із берегів бажань і яке завжди змальовували таким собі розкладом, занепадом, ба навіть зіпсутістю всіх світських стосунків, кохання, що, в кожному разі, означає не просто почуття, а переміни у сприйнятті й мисленні.

Ґерда поглянула на нього так, немовби хотіла переконатися, чи він, знаючи куди більше, ніж вона, зазнав цього коли-небудь і сам, або чи від цього потай коханого чоловіка, коли він, не бажаючи нічого помічати, сидів тут поруч із нею, йшли ті дивні струми, що поєднують двох створінь, роз’єднаних власними тілами.

Ульріх цю перевірку зрозумів. Він мав таке враження, немовби спілкується чужою мовою і може вільно говорити нею й далі, але лише зовні, тому що слова не пустили в ньому коріння.

 — У такому стані, — промовив він, — коли виходиш за межі, поставлені поведінці загалом, усвідомлюєш усе, бо душа сприймає тільки те, що її стосується; певною мірою вона вже наперед знає все, про що довідається. Закохані не можуть сказати одне одному нічого нового; пізнання для них узагалі не існує. Адже закоханий не дізнається про людину, яку кохає, нічого, крім того, що вона в якийсь незбагненний спосіб спонукає його до внутрішньої діяльности. А пізнати людину, котру він не кохає, для нього означає ввести її до сфери кохання, як ото, буває, мертву стіну чи вал осяває сонячне світло. А пізнати неживу річ — це не вивідати всі її властивості одну по одній, ні, це означає, що спадає покривало чи стирається межа, котрі не належать світові, що піддається сприйняттю. Неживе, бувши невідомим, але сповненим довіри, також приєднується до товариського союзу закоханих. Природа й своєрідний дух закоханих зазирають одне одному в очі; це два напрями тієї самої дії, це течія у двох напрямках і горіння з двох кінців. І пізнати людину чи річ безвідносно до себе в такому разі взагалі неможливо; адже, довідуючись що-небудь про яку-небудь річ, ти в неї щось відбираєш, форму свою вона зберігає, але всередині немовби розсипається на попіл, з неї щось виходить, випаровується, й зостається лише її мумія. Тим-то для закоханих і немає істини; вона стала б глухим кутом, кінцем, смертю думки, яка, поки жива, нагадує сповнений живого подиху окрайок полум’я, де світло й морок припадають грудьми до грудей. Хіба може осяятись що-небудь окреме, коли світиться все?! Навіщо милостиня певности й однозначности, коли довкола вдосталь усього? І хіба можна жадати ще чого-небудь для себе одного, нехай навіть самого коханого чи кохану, коли ти пізнав, що закохані вже не належать самі собі, а мусять дарувати себе всьому, що їм, цій чотириокій сув’язі, трапиться?

Користуватися цією мовою, коли її опануєш, дуже легко. Ідеш, неначе зі свічкою в руці, і її ніжний пломінь падає то на один, то на інший життєвий вузол, і в усіх у них такий вигляд, немовби в звичайному своєму вияві, при надійному буденному світлі, вони були тільки грубими непорозуміннями. Якою недоречною видасться, скажімо, міна дієслова «мати» відразу, щойно її пов’яжеш із закоханими! Та хіба є що-небудь вишуканіше, ніж бажання мати переконання? Чи повагу збоку рідних дітей? Чи думки? Чи самого себе? Ця груба міна, ошкір незграбного звіра перед стрибком, звіра, готового всім своїм тілом підім’яти під себе здобич, — такий, хоч і з цілковитим правом, головний вираз нутра капіталізму, й у цьому виразі проглядає зв’язок між тими, хто володіє буржуазним життям, і тими, хто володіє знаннями й майстерністю, тими, на кого це життя обернуло своїх мислителів і митців, лишивши десь на узбіччі, мов двійко покинутих дітей, аскетизм і кохання. І хіба ці двійко дітей, коли вони стоять отак удвох, не справляють враження неприкаяних, позбавлених будь-якої мети — на відміну від сповненого цілей і намірів життя? Але слова «ціль» і «намір» — з лексикону стрільців. Чи не означають слова «не мати цілі й наміру» за своїм первісним змістом того самого, що «не бути вбивцею»? Виходить, досить лише піти слідами мови — затертими, однак зрадницькими слідами! — щоб побачити, як грубо змінене значення повсюди пропхалося на місце обережніших, цілком утрачених стосунків? Це — неначе отой взаємозв’язок, який скрізь відчуваєш, але ніде не можеш схопити; Ульріх не схотів розмовляти про це далі, але й Гансові не можна було дорікати за переконання, що коли потягти десь за одну ниточку, то вивернеться вся тканина, ось тільки чуття, яке підказало б, де та ниточка, втрачено. Ганс уже вкотре урвав і доповнив Ульріха:

 — Якщо ви спробуєте розглянути ці почування і враження як дослідник, то побачите в них те саме, що побачив би й банківський службовець! Будь-які емпіричні пояснення лише здаються поясненнями й не виводять із кола нижчих знань, що їх сприймають чуття. Ваше прагнення до знань воліло б звести світ усього-на-всього до механічного байдикування так званих сил природи!

Отакі були його зауваження, репліки. Ганс то грубіянив, то гарячкував. Він відчував, що викладає свої погляди погано, й провину за це складав на присутність цього чужого чоловіка, який не давав йому лишитися вдвох із Ґердою, бо віч-на-віч з нею ці самі слова лунали б зовсім інакше, вони здіймалися б угору, мов блискотливі бризки водограю, мов кружляння соколів, він це знав і відчував, що нині в нього, по суті, великий день. Водночас він дуже дивувався й лютував, слухаючи, як легко й докладно Ульріх говорить замість нього. Насправді Ульріх говорив зовсім не як неупереджений дослідник, він казав багато більше того, що хотів сказати у відповідь, хоч і не мав такого враження, нібито казав щось таке, у що не вірив сам. Притлумлена злість на це його окрилювала. Щоб так промовляти, потрібно бути в навдивовижу піднесеному, навіть трохи гарячковому настрої, а Ульріх мав настрій середній між таким і тим, що його викликав у нього вигляд Ганса з його скуйовдженим масним чубом, погано доглянутою шкірою, огидними настирливими рухами, з його потоком слів, у піні якого прозирало все ж таки щось заповітне — немовби здерта із серця шкіра; та якщо казати точніше, то Ульріх усе своє життя перебував поміж двома такими враженнями від цієї матерії і, скільки себе й пам’ятає, міг розмовляти про неї так само вільно, як розмовляв цього дня, й наполовину вірити в це, однак він ніколи не виходив за межі легкої жартівливости, бо не вірив у сенс тієї матерії, й тепер також був однаковою мірою і задоволений, і незадоволений цієї розмовою.

Але Ґерда не звертала уваги на глузливі зауваження, які він через це, мов пародист, час від часу вкидав; вона просто не могла позбутися враження, що нарешті він розкрився. Дівчина поглядала на нього майже з острахом. «Він багато м’якіший, ніж сам у цьому зізнається», — міркувала вона, поки він говорив, і відчуття, подібне до того, якого вона зазнала б, якби немовля шукало її грудь, робило її беззахисною. Ульріх перехопив її погляд. Він знав майже про все, що відбувалося між нею й Гансом, бо вона була цим налякана й відчувала потребу скинути тягар з душі бодай натяками, які Ульріх легко міг би доповнити сам. В оволодінні одне одним, що до нього юні закохані звичайно прагнуть як до мети, вони бачили початок духовного капіталізму, їм огидного, й гадали, нібито зневажають фізичну пристрасть, хоча зневажали й здоровий глузд, бо цей буржуазний ідеал викликав у них підозру. Так вони виявилися нефізично чи напівфізично поглиненими одне одним; обоє намагалися одне одного, як вони це називали, «схвалити» й відчували те трепетно-ніжне єднання душ, яке народжується, коли двоє споглядають одне одного, поринаючи в невидимі хвилі, які грають у голові й грудях другого, й тієї миті, коли обоє усвідомлюють, що розуміють одне одного, на них сходить відчуття, що кожне носить у собі другого й становить з ним одне ціле. Проте в години, не такі урочі, вони вдовольнялися й тим, що просто захоплювались одне одним; тоді вони лише нагадували одне одному про знамениті картинки й сцени, а коли цілувались, дивувалися тому, що — коли скористатись одним гордим висловом — на них з небес дивляться тисячоліття. Бо вони цілували одне одного; грубі почуття внутрішнього «я», що закохано корчилося в тілі, вони хоч і оголошували такими самими ницими, як корчі шлункові, але їхні тіла не надто переймалися переконаннями власних душ і притискались одне до одного на власну відповідальність. Після цього обоє щоразу бували геть розгублені. Їхня тендітна філософія була безсила проти усвідомлення того, що поблизу нікого нема, проти сутіні кімнат, проти бурхливого наростання притягальної сили тіл, що ніжно пригортались одне до одного, і Ґерду, надто її — як дівчина вона була старша з них двох — жадання цілком злитися в обіймах охоплювало з такою простодушною гостротою, яку відчуває, либонь, дерево, коли навесні щось не дає йому цвісти. Після таких половинчастих обіймів, прісних, як дитячі поцілунки, й розкутих, як пестощі літніх людей, обоє щоразу почувалися пригнічено. Гансові змиритися було легше, бо він дивився на це, коли все минало, як на випробування переконань. «Нам не судилося володіти, — повчав він, — ми — мандрівці, що долають сходину по сходині»; а коли помічав, як Ґерда від незадоволености вся тремтить, то, не вагаючись, вбачав у цьому слабкість, якщо взагалі не сліди негерманського походження; сам він поставав у власних очах богоугодним Адамом, колишнє ребро якого знов має позбавити віри його чоловіче серце. У такі хвилини Ґерда його зневажала. І, мабуть, саме тому, принаймні колись, скільки мога розповідала про це Ульріхові. Дівчина здогадувалася, що чоловік зробив би більше й менше, ніж Ганс, який, скривдивши її, ховав, мов хлопчик, своє залите слізьми обличчям поміж її колін; і вона, пишаючись цими своїми почуваннями і враженнями й водночас відчуваючи, як вони їй набридли, ділилася ними з Ульріхом, боязко сподіваючись, що своїми словами цю нестерпну красу той нарешті зруйнує.

Однак Ульріх рідко розмовляв з нею так, як вона того очікувала; зазвичай він іронічно остуджував її запал, бо, хоч Ґерда через це й відмовляла йому в довірі, добре знав, що їй уже давно хочеться бути йому відданою і що ні Ганс, ні будь-хто інший не мали над її душею такої влади, яку міг би мати він, Ульріх. Виправдовував він себе тим, що після того непевного нечепури Ганса й будь-який інший справжній чоловік на його, Ульріха, місці подіяв би на Ґерду цілюще. Та поки він обмірковував ці обставини й раптом відчув усю їхню злободенність, Ганс отямився й спробував іще раз перейти в наступ.

 — А загалом, — сказав він, — ви припустилися найбільшої помилки, якої можна припуститися взагалі; ви намагаєтесь висловити поняттями те, що іноді бодай трішки, та підносить думку над поняттями; але в цьому, либонь, і полягає різниця між добродіями від учености й нами. Спочатку треба навчитися цим жити, а вже потім, мабуть, учитися про це думати! — гордо додав він, і, коли Ульріх усміхнувся, з вуст його караючою блискавкою зірвалося: — Ісус виявився ясновидцем у дванадцять років, і йому не треба було спершу ставати доктором наук!

Ці слова спонукали Ульріха, всупереч його обов’язку мовчати, дати хлопцеві пораду, що виказувала обізнаність, якою він, Ульріх, міг завдячувати лише Ґерді. Він відказав Гансові:

 — Не розумію, чому ви, коли хочете цим жити, спиняєтесь на півдорозі. Я б узяв Ґерду в обійми, відкинув би всі сумніви й побоювання свого здорового глузду й не випускав би її з обіймів доти, доки наші тіла не обернулися б або на попіл, або, вслід за метаморфозою свідомости, на самих себе, хоч ми цього й уявити собі не можемо!

Ганс, якого ревнощі вкололи в саме серце, звів погляд не на Ульріха, а на Ґерду. Дівчина розгубилася й зблідла. Слова «я б узяв Ґерду в обійми й не відпускав» вона сприйняла як таємну обіцянку. Цієї хвилини їй було цілком байдуже, як найпослідовніше можна уявити собі «інше життя», вона не мала сумніву: якби Ульріх схотів по-справжньому, то зробив би все як належить. А Ганс, здогадавшись про Ґердину зраду й через це розгнівавшись, заперечив — мовляв, із того, про що каже Ульріх, навряд чи що-небудь вийде, не ті тепер часи, й перші душі, так само, як і перші аероплани, мають пускатися в політ з вершини, а не з низинної доби. Спочатку, либонь, має прийти хтось такий, хто вивільнить решту людей з їхніх власних пут, а вже потім може вдатися щось дуже високе! Як на нього, Ганса, то ще хтозна, чи цим спасителем у жодному разі не може бути він сам, але то, мовляв, його справа, а загалом він, мовляв, не вірить, що такий спаситель може з’явитися в умовах нинішнього занепаду.