Розділ «113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою мішаною мовою на межі надрозумного й не зовсім розумного»

 — То ви були колись дуже закохані?… — І ту ж мить розгнівалася на себе за те, що отак при Гансові, жахливо по-дитячому, мов дівча, про це поцікавилась.

Але Ганс перебив її:

 — Навіщо нам узагалі розводитися про такі речі?! Краще розкажіть, що поробляє ваша кузина, потрапивши до рук духовних банкротів!

 — Шукає ідею, яка в усій красі має показати всьому світові дух нашої батьківщини. Чи не хочете помогти їй якою-небудь пропозицією? Я ладний навіть перебрати на себе роль посередника, — відказав Ульріх.

Ганс іронічно засміявся:

 — Чому ви вдаєте, нібито не знаєте, що цій кампанії ми ставатимемо на перешкоді?

 — Але чому, власне, вона викликає у вас таке роздратовання?

 — Тому що вона — велика гидота, замислена проти німецького духу в цій державі! — заявив Ганс. — Невже ви справді не знаєте, що розгортається могутній рух протесту? До намірів вашого графа Ляйнсдорфа привернено увагу Німецького національного союзу. Проти зневаги німецького духу вже виступили з протестом гімнасти. Днями об’єднання зброєносних товариств при австрійських вищих школах висловиться проти загрози ослов’янення, і Спілка німецької молоді, до якої належу і я, не заспокоїться, навіть якщо нам доведеться вийти на вулиці! — Ганс випростався, в його голосі чулися гордощі. Але потім він усе ж таки додав: — Але все це, звісно, не має значення! Ті люди переоцінюють зовнішні обставини. Уся річ у тому, що тут узагалі не пощастить зробити нічого!

Ульріх поцікавився чому.

 — Великі раси, — відповів Ганс, — створили собі власний міф уже на самому початку своєї історії. А чи існує міф австрійський? — своєю чергою спитав Ганс. — Автохтонна австрійська релігія? Австрійський епос? Тут не виникла ні католицька, ні євангельська віра; книгодрукування й традиції живопису прийшли з Німеччини; династію підтримували Швейцарія, Іспанія й Люксембурґ, техніку поставляли Англія і Німеччина, найкращі міста — Відень, Прагу, Зальцбурґ — побудували італійці й німці; військову справу організовано за наполеонівським зразком. Така держава не повинна мати жодних власних починань; її порятунок лише в одному — в аншлюсі до Німеччини.

 — Ну ось, тепер ви знаєте про нас, мабуть, усе, що хотіли знати, — завершив по хвилі Ганс.

Ґерда не знала — пишатись їй хлопцем чи соромитися за нього. Її потяг до Ульріха останнім часом знову ожив, хоча цілком зрозуміле людське бажання відігравати певну роль самій її молодший приятель вдовольняв багато краще. Дивно, але цю юну дівчину бентежили два протилежні потяги — лишитися старою дівкою й віддатися Ульріхові. Цей другий потяг був природним наслідком кохання, з яким вона жила вже багато років, — щоправда, кохання, яке не спалахувало полум’ям, а несміливо в ній жевріло; і почуття її нагадували почуття, властиві коханню до негідної людини, коли скривджену душу мучить нікчемний потяг до фізичної покори. Дивну суперечність цьому, а може, все ж таки простий і природний наслідок цього, як туга за спокоєм, становило передчуття, що вона ніколи не вийде заміж і всі її мрії завершаться самотнім, спокійним і діяльним життям. Це бажання породили не переконання, бо якоїсь певної думки щодо себе самої Ґерда не мала; скоріше то був здогад, що осяває наше тіло іноді багато раніше, ніж наш розум. З цим був пов’язаний і той вплив, який мав на неї Ганс. Це був непоказний юнак, кістлявий, але й не високий і не кремезний, він витирав руки об чуб чи одежу й не проминав нагоди поглянути на себе у кругленьке кишенькове дзеркальце в залізній оправі, бо йому постійно не давав спокою який-небудь гноячок на недоглянутій шкірі його обличчі. Але саме такими уявляла собі Ґерда перших римських християн, які, незважаючи на гоніння, збиралися в підземних катакомбах; от лишень кишенькового дзеркальця в них, певно, не було. «Саме такими» означало, однак, не подібність у всіх деталях, а радше загальне, глибинне відчуття жаху, пов’язане в неї з уявленням про християнство; викупані й напомаджені погани завжди подобалися їй дужче, але бути заодно з християнами означало жертву, яку належало принести власному норову. Отож високі вимоги Ґерді трохи відгонили огидною затхлістю, а ця дуже пасувала до містичних поглядів, сферу яких їй відкрив Ганс.

Про ці настрої Ульріх знав дуже добре. Можливо, треба дякувати спіритизму за те, що своїми смішними повідомленнями з потойбічного світу, які нагадують дух померлих кухарок, він задовольняє грубу метафізичну потребу черпати ложками якщо не Бога, то принаймні духів — поживу, що крижаним холодом опускається в темряві горлянки до людського нутра. За давніших часів ця потреба особисто контактувати з Богом чи його побратимами, що відбувалося нібито в стані екстазу, все ж таки давала — хоч оформляли її тонко й досить химерно — суміш грубої земної поведінки з відчуваннями вкрай незвичайного й непевного стану уявлень і передчуттів. Метафізичним елементом була занурена в цей стан фізична основа, віддзеркалення земних бажань, бо люди вірили, що бачать у ньому те, стосовно чого сучасні їм уявлення спонукали їх палко сподіватися це побачити. Але з часом зазнають змін і стають сумнівними саме уявлення інтелекту; якби нині кому-небудь спало на думку сказати, що з ним розмовляв Бог, боляче схопивши його за чуба й піднявши до себе або не зовсім зрозумілим, однак досить солодким способом проникнувши йому в серце, то цим чітко окресленим уявленням, у які оповідач убирає свої почування і враження, не повірив би ніхто, а тим більше, звичайно, офіційні слуги Божі, бо їх, дітей доби здорового глузду, проймає цілком природний страх, що їх викриють екзальтовані й істеричні прихильники. Внаслідок цього почування і враження, досить поширені й очевидні в середні віки і в добу поганської античности, доводиться вважати химерами й хворобливими явищами або припускати, що в них є щось таке, що не залежить від міфічного зв’язку, в який доти це завжди ставили, — чисте ядро почувань і вражень, яке б мало бути вірогідним, навіть якщо його розглядати, спираючись на суворі емпіричні засади, і тому, само собою зрозуміло, становило б надзвичайну важливу проблему задовго до того, як на порядку денному постане ще одне питання: які належить зробити з цього висновки щодо нашого ставлення до потойбічного світу. І поки вірі, вибудуваній за теологічним розумом, доводиться повсюди вести запеклу боротьбу проти сумнівів і заперечень розуму нині панівного, насправді оголене, очищене від усіх традиційних поняттєвих оболонок віри, звільнене від усіх релігійних уявлень, глибинне відчуття містичної пов’язаности, яке навряд чи можна назвати суто релігійним, — це відчуття, схоже, неймовірно поширилося, й саме воно становить душу того розмаїтого ірраціонального руху, який, мов засліплений денним світлом нічний птах, неприкаяно поневіряється нашим часом.

Гротесковою крихтою цього багатогранного руху був і гурток, цей коловорот, у якому свою роль відігравав Ганс Зеп. Якщо перелічувати ідеї (робити чого, однак, відповідно до чинних там засадничих переконань, не можна було, бо ідеї не люблять, щоб їх лічили й міряли), які в цьому суспільстві приходили на зміну одні одним, то насамперед слід було б назвати скромну й цілком платонічну вимогу пробного й товариського шлюбу, ба навіть полігамії й поліандрії; далі, у сфері мистецтв, — непредметний, спрямований на загальнозначуще й вічне погляд, який тоді, маючи назву «експресіонізм», зневажливо відвертався від грубого зовнішнього вияву й оболонки, від «пласкої вітринности», точне відображення яких попереднє покоління казна-чому вважало революційним; але з цим абстрактним завданням передати, не дбаючи про зовнішні деталі, безпосередньо «вітрину самої суті» духу й світу, цілком уживалося, однак, і завдання дуже конкретне й дуже обмежене, а саме завдання національного мистецтва, й служити йому, на думку цих молодих хлопців і дівчат, їх зобов’язувала їхня німецька душа й святоблива вірність їй; і в цій строкатій мішанині знайшлися б і інші, підібрані на дорогах часу вельми чудові стебельця й травинки, з яких можна звити духу гніздо, але серед яких саме розкішні уявлення про право, обов’язок і творчу силу молодих відіграють таку велику роль, що на них треба спинитися докладніше. Сьогодення, вважали там, не знає права молоді, бо до свого повноліття людина, по суті, безправна. Батько, мати, опікун можуть її годувати, одягати, давати їй дах над головою, як їм заманеться, можуть покарати, а то й, на думку Ганса Зепа, звести в могилу, аби лиш вони не переступили далекої межі якої-небудь кримінальної статті, котра захищає дитину в дусі захисту тварин, не краще. Дитина належить батькові й матері, як раб — господареві, і через свою матеріальну залежність становить власність, об’єкт капіталістичної системи. Ця теорія «дитини в капіталістичній системі», згадку про яку Ганс колись давно десь вичитав, а потім розвинув далі сам, було перше, чого він навчив свою зачудовану ученицю Ґерду, доти в батьківському домі цілком щасливу й безтурботну. Християнство, казав Ганс, послабило ярмо тільки жінки, але не доньки; донька нидіє, бо її силоміць відчужують, мовляв, від життя; після такої підготовки він заходився викладати їй право дитини будувати своє виховання за законами власної натури. Дитина, мовляв, — істота творча, тому що постійно зростає і творить саму себе. Вона — постать велична, позаяк диктує світу власні уявлення, почуття й фантазії. Про випадковий готовий світ вона не хоче нічого знати, а будує власний світ ідеалів. У неї, казав Ганс, власна сексуальність. Дорослі коять жорстокий гріх, руйнуючи творчу основу дитини тим, що крадуть у неї світ, душать цю основу застарілими мертвими знаннями й спрямовують її на певні, чужі дитині цілі. Дитині не властиво прагнути до будь-якої мети, її творчість — це гратись і в ласці зростати; якщо їй не чинити перешкод насиллям, вона не сприйме нічого, крім того, що просто-таки в себе вбере; кожна річ, якої вона торкається, живе; дитина — це світ, це всесвіт, вона бачить кінцеве, абсолютне, хоч висловити цього й не може; але дитину вбивають, навчаючи її розуміти цілі й приковуючи її до вульґарних обставин моменту, облудно називаючи їх реальністю!

Так казав Ганс Зеп. Коли хлопець почав насаджувати це вчення в домі Фішелів, він мав уже двадцять один рік, і Ґерда була теж не молодша. Крім того, Ганс уже давно втратив батька, а з матір’ю — та держала невеличку крамницю, з якої годувала його самого і його братів та сестер, — він завжди був розгнуздано грубий, отож безпосередніх підстав для такої філософії на захист пригнічених, нещасних дітей, власне, не було.

Тому Ґерда, опановуючи цю філософію, навіть відчувала вагання між невиразним педагогічним потягом до виховання людей майбутнього й безпосереднім войовничим використанням її проти батька й матері. Ганс Зеп, навпаки, підходив до справи багато принциповіше й проголосив гасло: «Ми всі маємо бути дітьми!» Те, що він так уперто наполягав на бойовій позиції дитини, можна було пояснити, мабуть, його раннім прагненням до самостійности, але головна причина полягала в тому, що мова молодіжного руху, який тоді розгорнувся, була перша мова, котра надала слово його душі і, як те й має робити справжня мова, повела його від слова до слова й кожним новим словом казала більше, ніж ми, власне, знаємо. Отож і фраза про те, що всі ми маємо бути дітьми, також розвивала найважливіші положення. Бо дитині, щоб стати батьком чи матір’ю, не потрібно спотворювати свою суть чи зраджувати її; йде вона на це лише задля того, щоб стати «громадянином», рабом світу, зв’язаним і «націленим на мету». Отож саме громадянство робить людей старішими, й дитина чинить опір перетворенню себе на громадянина, завдяки чому у двадцять один рік поводитися по-дитячому стає багато легше: адже ця боротьба триває від народження до сивої старости й завершується аж тоді, коли світ кохання руйнує світ громадянства. Це був, сказати б, найвищий ступінь учення Ганса Зепа, і про все це Ульріх згодом довідався від Ґерди.

Це він виявив зв’язок між тим, що ті хлопці й дівчата називали своїм коханням, або ще, іншими словами, дружнім єднанням, і наслідками якогось дивного, дико-релігійного, неміфологічно-міфічного стану чи все ж таки, можливо, просто лише стану закоханости, який зачіпав його за живе, хоч вони про це й не здогадувались, бо він обмежувався тільки насмішками над слідами цього стану в них самих. Отак і тепер Ульріх вступив у дискусію з Гансом і навпрямки поцікавився, чому той не хоче спробувати скористатися паралельною акцією для того, щоб посприяти «дружньому єднанню остаточно позбавлених власного «я».

 — Бо так не можна! — відповів Ганс.

Із цього між ними виникла розмова, яка на чужу людину справила б, мабуть, дивне враження, тому що вельми нагадувала бесіду на жарґоні злочинців, хоча жарґон цих двох був не що інше, як мішана мова світської й релігійної закоханости. Тож краще буде переказати зміст їхньої розмови, ніж наводити її дослівно. Фразу «дружнє єднання остаточно позбавлених власного «я» придумав Ганс, хоч вона й досить зрозуміла, бо що більшою мірою позбувається себе людина, то світлішим і виразнішим стає все, що її в світі оточує, то легшою вона робиться, то піднесенішою почувається, й такий стан знайомий, либонь, кожному; не треба тільки плутати цей стан із радощами, веселощами, безтурботністю тощо, бо це — лише його замінники для нижчого, коли взагалі не для ницого вжитку. А справжній стан, можливо, взагалі слід було б називати не піднесенням, а станом без панцера. («Без панцера власного «я», — пояснив Ганс.) Людину оточують, казав він, два різні фортечні вали. Один із них вона щоразу долає вже тоді, коли робить що-небудь добре й некорисливе; але це — лише менший вал. Більший полягає у відданості собі навіть найбільш позбавленої себе людини; це просто-таки первородний гріх; будь-яке чуттєве враження, будь-яке почуття, навіть почуття самовіддачі в нашому виконанні означає, що ми більше беремо, ніж даємо, і цього просякнутого самолюбством панцера навряд чи можна якось позбутися. Ганс заходився наводити приклади. Так, знання, скажімо, — це ніщо інше, як привласнення чужої речі; її убивають, роздирають на шматки й пожирають, як тварину. Поняття — це щось убите й нерухомо заклякле. Переконання — це застиглі зв’язки, які не піддаються змінам. Дослідження — те саме, що констатація, визначення. Людська вдача — це інертність, небажання змінюватись. Знати людину — це коли вона тебе вже не хвилює. Зазирнути — просто поглянути. Істина — успішна спроба міркувати доцільно й жорстоко. У всіх цих взаємозв’язках бачимо вбивство, крижаний холод, потяг до власности й закляклости, суміш самолюбства й доцільної, боягузливої, підступної, нещирої самопозбулости!

 — І навіть саме кохання — хіба воно було коли-небудь чимось іншим, ніж бажанням володіти або віддаватися, розраховуючи на володіння?! — спитав Ганс, хоч знав лише невинну Ґерду.