Розділ «89. Іти в ногу з часом»

Завдяки одній особливій обставині Арнгайм відчував у такі хвилини щось на кшталт зловтіхи. Завищена оцінка декотрих його перевесників, у яких особисте випиналося аж надто виразно, завжди була йому неприємна. Імен такий шляхетний супротивник, як Арнгайм, не називав, звичайно, навіть подумки, проте він добре знав, кого мав на увазі. «Розважливий, скромний юнак, що палко жадає яскравих утіх», — якщо казати словами Гайне, якого Арнгайм потай любив і цієї хвилини в думках процитував. «Його старанність і зусилля в поезії… тяжка праця, неймовірна настирливість, несамовите заповзяття, з якими він відточує свої вірші, гідні всілякої похвали.» «Музи до нього не прихильні, та ґеній мови — в його руках». «Жахливий примус, якому він доброхіть скоряється, він називає подвигом у слові». Арнгайм мав чудову пам’ять і міг цитувати з неї цілими сторінками. Та він одійшов від теми. У нього викликало захват те, як Гайне, борючись з одним зі своїх сучасників, передбачив явища, які цілком розкрилися аж тепер, і це надихнуло його на власні зусилля: він звернувся до ще одного представника великої німецької ідеалістичної думки — до отого ґенералового поета. Це був уже не хирлявий різновид духу, а тлустий. Його врочистий ідеалізм відповідав тим масивним, глибоким духовим інструментам в оркестрі, котрі нагадують поставлені сторчма локомотивні казани й видають якесь недоладне хрюкання й гуркання. Одним своїм звуком вони заглушують тисячу можливостей. Вони видувають цілі величезні паки вічних почуттів. «Хто майстер сурмити на який-небудь такий манір віршами, — подумав Арнгайм не зовсім без гіркоти, — того в нас вважають нині поетом, на відміну від літератора. То чом би, справді, одразу вже й не ґенералом? Адже такі люди зі смертю запанібрата й постійно потребують кілька тисяч покійників, щоб з гідністю натішитися миттєвістю життя».

Але в цьому місці хтось зауважив, що навіть Генералів пес, який трояндово-духмяної ночі виє на місяць, міг би, якби його спитали, сказати: «А що ж ви хочете, адже то — місяць, а це — одвічні почуття моєї породи», — сказав би точнісінько так само, як котрийсь із тих добродіїв, яких за це прославляють! Авжеж, такий добродій міг би ще додати, що всі його почуття наснажує, поза всяким сумнівом, те, чого він сам зазнав у житті, що його виражальні засоби багаті емоціями й усе ж таки прості, що публіка його розуміє, а щодо його думок, то вони, либонь, відступають на задній план перед його почуттями; але це, мовляв, цілком і повністю відповідає чинним вимогам і в літературі ніколи ще не було перешкодою.

Арнгайм, прикро вражений, знову затримав дим від сигари між губами, які на хвильку лишилися розтулені, мов не зовсім піднятий шлагбаум між особистістю й зовнішнім світом. Декого з цих чистих-чистесеньких поетів він при будь-якій нагоді нахвалював, бо так годилося робити, а декого принагідно підтримував і грішми; але, по суті, він їх, як тепер сам збагнув, разом з їхніми бундючними віршами терпіти не міг. «А загалом, — подумав він, — місце отих геральдичних добродіїв, які самі себе й прогодувати не годні, в якому-небудь заповіднику, серед останніх зубрів та орлів!» А що підтримувати їх, як показав минулий вечір, було, отже, не в дусі часу, то роздуми Арнгайма завершилися не без вигоди для нього.